— Увійди. Не бійся.
— Ти озброєний, — відповів Маркус. — Я знаю, бо знайшов того поліціянта.
Тиша. Потім побачив, як той щось посуває підлогою. Пістолет.
— Перевір, він заряджений.
Маркус не знав, що робити. «Це гра, — подумав чоловік. — Але я не маю вибору, мушу її прийняти».
— Чи це значить, що ти без зброї?
У залі гримнув постріл. Промовиста відповідь. І він теж озброєний.
— Які гарантії, що ти не вистрелиш, коли я стану на порозі?
— Це єдиний спосіб, якщо хочеш її врятувати.
— Говори, де Лара.
Вибух сміху.
— Я не про неї.
Маркус завмер. Хто з ним? Він зазирнув до палати.
Єремія Сміт сидів на ліжку в короткій лікарняній сорочці. Його негусте волосся розпатлане, стирчить на всі боки. Однією рукою він чухав стегно, а в другій тримав пістолет, прицілившись у потилицю жінки, яка стояла перед ним навколішки.
Це була та поліціянтка.
Маркус зайшов до палати.
Сандра мала на руках наручники, які Єремія забрав у чергового поліціянта.
Вона заснула як ідіотка. Її пробудили три постріли, один за одним. Сягнула до кобури по пістолет, але його не було. Лише тоді зауважила, що ліжко порожнє. Гримнув четвертий постріл, і перед її очима постала вся низка подій, немовби вона їх знімала.
Єремія підводиться і краде її пістолет. Іде до чергувальної та вбиває медсестер, а також лікаря. Поліціянт біля входу чує постріли. Перш ніж він устиг відчинити двері, Єремія вже тут, відчиняє їх і вбиває поліціянта пострілом із близької відстані.
Сандра побігла, щоб наздогнати Сміта. Мала надію, що затримає, хоча не була озброєна. Почувалася винною, що втратила обачність. Але, мабуть, за цим крилося щось інше.
«Чому він залишив мене живою»? — розмірковувала жінка.
Побігла до виходу й помітила його біля приміщення, у якому зберігають ліки. Він стояв там і придивлявся до неї з гидкою посмішкою. Її охопив жах. Чоловік прицілився в неї й кинув наручники.
— Надінь, бо незабаром тут буде гаряче.
Вона послухалася, і почалося чекання.
Тепер, стоячи навколішки на підлозі, Сандра вдивлялася у священика зі шрамом на скроні, намагаючись дати йому знати, щоб він за неї не переймався. Маркус кивнув на знак підтвердження, що зрозумів.
Єремія знов вибухнув сміхом.
— Ну що? Радий мене бачити? Я здавна хотів познайомитися з якимось іншим пенітенціарієм. Думав, що немає нікого, окрім мене. Я певен, ти теж мав таке відчуття. Як тебе звуть?
Маркус не відповів.
— Ну, сміливіше. Ти знаєш моє ім’я. Я маю право знати, як звати людину, котра виявилась аж такою спритною, щоб мене знайти.
— Маркус. Звільни цю жінку.
Єремія посерйознішав.
— Мені прикро, друже Маркусе, але вона відіграє певну роль у плані.
— У якому плані?
— Правду кажучи, її присутність у палаті була для мене приємною несподіванкою. Я хотів узяти в заручниці котрусь із медсестер, а що вона вже тут опинилася… Як ми це називаємо? — Він притулив до рота вказівний палець і поглянув угору, вдаючи, що не може пригадати. — О, точно: аномалія.
Маркус мовчав.
— Поява цієї молодої жінки свідчить, що теза правильна.
— Яка теза?
— «Один раз породжене зло далі породжує зло». Тобі ніхто про це не казав? — Сміт невдоволено скривився. — Бачиш, я не сподівався, що зустріну її. Але якийсь час тому я познайомився з її чоловіком.
Сандра підвела на нього погляд.
Єремія провадив далі:
— Треба визнати, що Давід Леоні був здібний репортер. Дізнався про архів пенітенціаріїв. Я стежив за ним і багато в нього навчився. Було корисно дізнатися всі подробиці його приватного життя. — Він поглянув на Сандру. — Коли твій чоловік був у Римі, я поїхав до Мілана, щоб із тобою познайомитися; увійшов до вашої квартири, порпався у ваших речах, а ти нічого не помітила.
Сандра згадала пісню, записану на диктофоні Давіда, яку співав його вбивця. «Cheek tо Cheek». Спитала себе, яким способом така інтимна інформація стала відома цьому монстрові.
Немовби читаючи її думки, Єремія мовив:
— Так, моя люба. Це я домовився з твоїм чоловіком про зустріч у тій покинутій будівлі. Цей дурень убезпечився, але в глибині душі мав до мене довіру, бо вважав, що за своєю суттю всі священики добрі. Однак незадовго до смерті змінив думку.
Сандра була вражена, адже підозрювала в убивстві Шалбера. Після іронічних слів про смерть Давіда кров у ній закипіла.
Вона щойно розказала вбивці свого чоловіка секрет. А він не був у комі й вислухав її розповідь про аборт і докори сумління. Дізнався про неї і Давіда щось, чого ніхто не повинен був знати.
— Він відкрив архів пенітенціаріїв, отже, ти розумієш, Маркусе, що я не міг залишити його живим, — виправдовувався Єремія.
Сандра вже знала, який був мотив убивства. А якщо людина, яка тримала пістолет біля її потилиці, була пенітенціарієм, то Шалбер мав рацію, стверджуючи, що це один із них убив Давіда, а вона йому не повірила. Із плином часу зло зіпсувало їх.
— У кожному разі його дружина приїхала до Рима, щоб помститися. Але ніколи цього не визнала б. Так, Сандро?
Жінка ненависно поглянула на нього.
— Я міг залишити тебе переконаною, що це був нещасний випадок, — додав Єремія. — Але я хотів дати тобі можливість дізнатися правду й зустрітися зі мною.
— Де Лара? — спитав Маркус. — Чи її вже немає серед живих?
— Коли я планував усе це, мені спало на думку, що, коли ти знайдеш льох у саду, то з’явишся тут, щоб спитати мене. — Сміт посміхнувся. — Адже я знаю, де дівчина.
— Тоді скажи.
— На все свій час, друже. Натомість якби до сьогоднішнього вечора ти не розкрив мого плану, я вважав би, що маю право зникнути назавжди.
— Я розкрив твій план, розв’язав завдання, то чому ти не хочеш звільнити цю жінку та сказати мені, де Лара?
— Бо це не так просто. Ти муситимеш здійснити вибір.
— Який?
— Я маю пістолет, і ти маєш пістолет. Ти муситимеш вирішити, хто помре цієї ночі. — Він ткнув дулом у голову Сандри. — Я вб’ю її. Якщо ти мені в цьому не перешкодиш, потім я розкажу тобі про Лару. А якщо ти мене вб’єш, то врятуєш життя поліціянтки, але ніколи не дізнаєшся, що сталося із цією студенткою.
— Чому ти хочеш, щоб я тебе вбив?
— Ти ще цього не зрозумів, Маркусе? — Тон його голосу й погляд були сповнені болю.
— Ні. Поясни, — відказав чоловік.
— Цей старий безумець, отець Девок, керувався правилом пенітенціаріїв. Він вважав, що єдиним способом стримувати зло є зло. А ти знаєш, що за цим приховано? Щоб пізнати зло, ми мусили заходити на його темну територію, досліджувати його, зливатися з ним. Однак дехто з нас загубив шлях назад.
— Саме це сталося з тобою.
— І з іншими до мене. Я пам’ятаю, як Девок мене вербував. Мої батьки були дуже релігійні, тому пробудили в мені покликання. Я мав вісімнадцять років і навчався в семінарії. Отець Девок навчив мене дивитися на світ очима зла. А потім перекреслив моє минуле й мою особистість, зануривши назавжди в цей темний океан зла.
Його обличчям потекла сльоза.
— Чому ти став убивати?
— Я завжди хотів довести, що стою на боці добра. Але якоїсь миті впевнився, що це залишиться лише у сфері намірів. Єдиним способом було піддатися випробуванням. Я викрав першу дівчину й затягнув до укриття. Ти бачив його, там немає знарядь катування, бо те, що я чинив, не було мені приємним. Я не садист. Я утримував її живою, шукаючи якогось приводу, щоб звільнити. Але щоденно відкладав рішення. Вона плакала, зневірялася, благала мене, щоб я її відпустив. Я дав собі місяць. І нарешті зрозумів, що в мені нема до неї співчуття. Тому я її вбив.
«Тереза», — нагадала собі Сандра. Сестра Моніки, лікарки, яка врятувала йому життя.
— Але не був задоволений. Надалі я розкривав злочини і злочинців, а Девок нічого не підозрював. Я жив одночасно у світі справедливості й у світі гріха. Через певний час я повторив випробування з другою дівчиною. А потім із третьою й четвертою. Я забирав у них якийсь предмет, щось на кшталт сувеніра, сподіваючись, що з часом він допоможе мені впоратися з відчуттям провини. Але завжди було так само: я не відчував співчуття. Так я призвичаївся до зла: не міг відрізнити того, з яким стикався під час розслідувань, від того, яке вчиняв сам. Ти хочеш довідатися, до якого абсурду дійшла ця історія? Що більше я заподіював зла, то краще його викривав. Відтоді я врятував від смерті десятки осіб, розкрив безліч злочинів.