У місті посутеніло. Мисливець вийняв із сумки ліхтар і вирішив покинути будівлю. Хотів повернутися сюди наступного дня о цій самій годині.
Підійшовши до сходів, чоловік раптом зупинився, вагаючись. Чому це сталося саме з Каролішиними? Він не думав про це раніше. Трансформіст обрав цю родину з якоїсь причини. Бо не прибув сюди здалеку. Він не з’явився невідомо звідки, а мав мешкати неподалік.
Мисливець освітив двері сусідньої квартири, розташованої поряд із квартирою Каролішиних. Вони були зачинені. На латунній табличці ім’я та прізвище: «Анатолій Петров».
Чоловік поглянув на годинник. Надворі було вже темно, він так чи інакше повинен їхати з вимкненими фарами, щоб його не помітили українські патрульні, які контролювали межі зони. Тому вирішив, що може ще трохи затриматися. Його бентежила думка, що розгадка близько, і він геть забув про обачність. Конче хотів перевірити, чи правильне його передчуття стосовно Анатолія Петрова.
Учора
4:46
Мертвий розплакався.
Цього разу він не запалив лампи, що стояла біля ліжка. Не сягнув по фломастер, щоб додати наступну подробицю на стіні мансарди на Віа-деї-Серпенті. Лежав у сутінках і намагався надати сенс тому, що бачив уві сні.
Упорядкував те, що пригадав стосовно подій у готельному номері в Празі.
Розбите скло. Три постріли. Шульга.
Відтворивши черговість, розгадав загадку.
Останні слова Єремії Сміта були такі: «Між добром і злом — дзеркало. Якщо ти в нього зазирнеш, то відкриєш правду».
Він зрозумів, чому не любить дивитися на себе в дзеркало. Після тих пострілів — по одному на кожного: на нього й на Девока. Але вбивця не був шульга. Шульгою було його відображення. Перший постріл розбив дзеркало.
Там не було третьої людини. Вони були самі.
Він здогадався про це після подій у відділенні інтенсивної терапії в клініці «Джемеллі», коли вистрелив без вагань. Але впевненості набув лише після сну, у якому знову побачив фінал тієї сцени. Він не знав, ані чому опинився в Празі, ані чому там був його вчитель. Не пам’ятав, про що вони розмовляли. Маркус був упевнений лише в одному: кілька годин тому він убив Єремію Сміта. А до того — і Девока.
На світанку до Рима повернувся дощ, який прогнав із вулиць темряву.
Покружлявши завулками кварталу Реґола, Маркус заховався під колонадою.
Він подивився на небо, і йому здалося, що дощ от-от не припиниться. Підняв комір плаща та рушив далі.
Діставшись Віа-Джулія, Маркус зайшов до храму. Він ніколи там не був. Клементе призначив зустріч у крипті. Зійшовши кам’яними сходами, Маркус усвідомив, що це надзвичайне місце. Підземне кладовище.
Перед тим як вийшов наполеонівський декрет про те, що померлі мають бути поховані подалі від живих, кожен храм мав своє кладовище. Але це, на якому опинився Маркус, відрізнялося від інших. Канделябри, декорації та статуї були виготовлені з людських кісток.
Вірян, які проходили біля ємності зі свяченою водою, вітав умурований у стіну скелет. Кістки були посортовані й складені в нішах. Їх були тисячі. Але це місце здавалося більше гротесковим, аніж жахливим.
Клементе, заклавши руки за спину, стояв, схилившись над написом під купою мертвих голів.
— Чому тут? — спитав Маркус.
Приятель повернувся до нього.
— Після прослуховування повідомлення, яке ти залишив сьогодні вночі на голосовій пошті, мені здалося, що це буде найвідповідніше місце.
— Де ми?
— Наприкінці XVI століття розпочало діяльність Братерство молитви і смерті. Воно ставило собі за мету забезпечити гідний похорон безіменним останкам, які знаходили або на вулицях Рима, або в околицях, або в Тибрі. Це були самогубці, жертви вбивств або просто померлі від голоду. Тут поховано близько восьми тисяч тіл.
Клементе був надто спокійний. У своєму повідомленні Маркус поінформував його коротко про події минулої ночі, але його приятеля вочевидь мало цікавило, чим усе закінчилося.
— Я маю враження, що тебе не обходить те, про що я повинен тобі сказати. Чому?
— Адже ми вже про все дізналися, — відповів Клементе.
— Ти кажеш «ми», але не хочеш сказати, кого маєш на увазі. Хто тобою керує? Я маю право знати.
— Я не можу на це відповісти. Але вони тобою дуже задоволені.
У Маркуса був розчарований вигляд.
— Задоволені чим? Я вбив Єремію, Лару не знайшли, а сьогодні вночі, після року амнезії, я повернув перший спогад. Це я стріляв у Девока.
Клементе мовчав протягом хвилини.
— У найбільш стереженій в’язниці сидить засуджений на смерть в’язень, який скоїв жахливий злочин і близько двадцяти років чекає на страту, — урешті озвався він. — П’ять років тому в нього діагностували новоутворення в мозку. Після операції він утратив пам’ять. Повинен був навчатися всього спочатку. Вважав за диво, що сидить у камері, засуджений за злочин, якого не пам’ятає. Тепер каже, що не має нічого спільного з убивцею й не міг позбавити когось життя. Звернувся про помилування, запевняючи: якщо не дістане його, стратять невинного. Психіатри переконують, що він щирий і це не просто хитрість задля того, щоб уникнути смертної кари. Але проблема полягає в іншому. Якщо людина відповідає за свої вчинки, то де її вина? У тілі, в душі чи в розумі?
Маркус раптом усе зрозумів.
— Ви знали, що я скоїв у Празі.
Клементе кивнув.
— Убивши Девока, ти скоїв смертельний гріх. Але нічого не пам’ятаєш, тож не міг його визнати. А якщо ти його не визнав, не міг дістати відпущення гріха. Ти його ніби не скоював. Тому тобі пробачили.
— І через це ти тримав мене в укритті.
— Що повсякчас повторюють пенітенціарії?
Маркус розмірковував протягом хвилини над тим, чого навчився, і промовив:
— Є місце, у якому світло зустрічається з темрявою. Там, у цій країні тіней, де все розмите, заплутане й непевне, і відбувається найважливіше. Ми хранителі цієї межі. Але всупереч усьому іноді через неї щось продирається. Моє завдання — повернути це щось назад, до світу темряви.
— Постійно перебуваючи на цій межі, деякі пенітенціарії перейшли на темний бік і вже звідти не повернулися.
— Ти намагаєшся мені довести, що те, що сталося з Єремією, сталося також зі мною, а тоді я про це забув?
— Не з тобою. З Девоком.
Маркус не розумів.
— Це він приніс пістолет до готельного номера. Ти його просто роззброїв і намагався захищатися. Дійшло до бійки й пострілів.
— Звідки ви знаєте, як це сталося? Вас там не було.
— Перед прибуттям до Праги Девок сповідався. Culpa gravis 785-34-15: протест проти указу Папи Римського або зрада Церкви. Девок виявив існування таємного ордену пенітенціаріїв. Імовірно, відчув, що щось іде не так. Хтось поцупив документи з архіву, чотирьох дівчат викрали і вбили, а слідство весь час не натрапляло на правильну стежку. Отець Девок став підозрювати своїх людей.
— Скільки взагалі пенітенціаріїв?
Клементе зітхнув.
— Ми не знаємо. Але сподіваємось, що рано чи пізно дехто з них вийде з укриття. Під час сповіді Девок не захотів назвати імен і прізвищ. Сказав лише: «Я припустився помилки і мушу її виправити».
— Чому він прийшов до мене?
— Ми думаємо, що він хотів усіх вас убити. І почати з тебе.
Маркус уже збагнув, як усе було, але не міг у це повірити.
— Девок хотів мені вбити?
Клементе поклав руку йому на плече.
— Мені прикро. Я мав надію, що ти ніколи про це не дізнаєшся.