Дійшовши до сходів, поліціянтка побачила, що двері квартири відчинені. Сповнена надії, жінка переступила поріг без вагань. Почула голоси, що долинали з кухні, і попрямувала туди. Увійшовши, Сандра застала елегантного чоловіка в темно-синьому костюмі. Змогла лише пробурмотіти:
— Вітаю.
Чоловік поглянув на неї здивовано.
— Ви прийшли самі, без чоловіка?
Здивувавшись, Сандра поквапилась пояснити:
— Я шукаю Томаса Шалбера.
Чоловік розмірковував якусь хвилину.
— Мабуть, це попередній орендар.
— Гадаю, він ваш колега. Ви його не знаєте?
— Як мені відомо, над продажем цієї нерухомості працює тільки наша агенція. А в нас немає нікого з таким прізвищем.
Сандра дещо збагнула, хоча не все було зрозуміло.
— Ви представник агенції нерухомості?
— А ви не бачили нашого оголошення на вхідних дверях унизу? Цю квартиру виставлено на продаж.
Сандра не знала, чи розчарована вона, чи заскочена.
— І давно?
— Тут ніхто не мешкає понад шість місяців.
Жінка не знала, що сказати. Пояснення, які спадали їй на думку, не здавалися переконливими. Чоловік підійшов до неї.
— Я чекаю на клієнтів. Якщо ви теж хочете оглянути квартиру…
— Ні, дякую. Вибачте, я помилилася.
Вона повернулася, щоб вийти, але агент додав:
— Якщо не подобаються меблі, ви не мусите їх брати. Ми можемо знизити ціну.
І Сандра побігла сходами так швидко, що, коли дісталася першого поверху, повинна була спертися на стіну, бо їй запаморочилося в голові. За кілька хвилин Сандра вийшла на вулицю й сіла в автомобіль Камуссо.
— Чому ви зблідли? Якщо хочете, я відвезу вас до лікарні.
— Нічого страшного, — збрехала вона. Сандра була розлючена: ще один обман Шалбера. Невже цей агент надурив її в усьому? Чим була для нього ніч, яку вони провели разом?
— Кого ви тут шукали? — спитав комісар.
— Знайомого з Інтерполу. Але не знайшла його і не знаю, де він.
— Якщо хочете, я можу його знайти. Зателефоную колегам із римського офісу, я добре їх знаю.
Сандра вирішила, що не може повернутися до Мілана. Мала дізнатися, чи Шалбер відчуває бодай дещицю того, що вона.
— Була б вам дуже вдячна.
13:55
Бруно Мартіні був у гаражі у дворі будинку, де мешкав. Він переобладнав його у щось на кшталт майстерні. Йому подобалося ремонтувати.
Бруно ладнав домашні електроприлади, але виконував і столярні роботи. Коли Маркус побачив його з другого боку піднятих дверей, Мартіні колупався у двигуні моторолера «Веспа».
Батько Аліче не зауважив, як Маркус підійшов. Падав дощ, і він спостеріг чоловіка лише тоді, коли той був уже близько.
— Чого ще ти від мене хочеш? — спитав неприязно господар.
Кремезної статури, м’язистий, він виявився безсилим перед зникненням доньки. Від мінливості долі його захищав лише поганий характер, але Маркус не тримав на нього зла за це.
— Ми можемо поговорити?
Мартіні якусь секунду роздумував.
— Увійди. Ти мокнеш. — Він встав і витер руки об засмальцьований комбінезон. — Я розмовляв сьогодні вранці з Каміллою Рокка. Вона була шокована, бо зневірилася, що знайде справедливість.
— Я прийшов не в цій справі. На жаль, я не можу зробити для неї більше.
— Інколи краще нічого не знати.
Маркус здивувався, почувши ці слова. Їх висловив батько, який відчайдушно намагався відшукати доньку, нелегально купив зброю і сам хотів досягти справедливості.
Пенітенціарій замислився, чи добре вчинив, прийшовши сюди.
— Ти хочеш дізнатися, що сталося з Аліче?
— Я шукаю доньку три роки, наче вона ще жива, але оплакую її, немовби померла.
— Це не відповідь, — відказав Маркус.
— Ти знаєш, що значить не мати змоги померти? Тобто жити понад силу, немовби безсмертний. Ти уявляєш, на що я приречений? Усупереч тому я не попрощаюся з життям, поки не дізнаюся, що сталося з Аліче. І муситиму жити й терпіти.
— Чому тобі так важко змиритися із цим?
— Три роки тому я був запеклим курцем.
Маркус не розумів, який це може мати зв’язок зі справою, але вирішив послухати.
— Того самого дня в парку я відійшов убік, щоб запалити цигарку, і Аліче зникла. Там була і її мати, але це я мав за нею дивитися. Я батько, це був мій обов’язок.
Маркусові цього було досить. Він вийняв теку з документами, яку дав Клементе.
C. g. 294-21-12.
Розгорнув її і взяв один аркуш.
— Я хочу тобі щось повідомити, але за певної умови: що ти мене не питатимеш, звідки я це знаю, і не скажеш нікому, що знаєш про це від мене. Добре?
Чоловік поглянув на нього здивовано.
— Так. — У його голосі з’явилася нова нота — надія.
— Я попереджаю: те, що ти дізнаєшся, не буде приємним. І попри це, чи ладен ти мене вислухати?
— Так, — відповів тихо Мартіні.
— Три роки тому Аліче викрали. Викрадач вивіз її за кордон.
— Як це можливо?
— Це психопат, який думає, що його мертва дружина втілилася у твоїй доньці. Тому він її викрав.
— Отже… — Мартіні не вірив власним вухам.
— Так, вона жива.
На очах у чоловіка блиснули сльози.
Маркус подав йому документ.
— Тут ти знайдеш усе, що потрібно, щоб її знайти. Але пообіцяй, що не робитимеш цього сам.
— Обіцяю.
— Унизу є номер телефону спеціалістки з пошуку зниклих осіб, передусім дітей. Звернися до неї. Схоже, це здібна поліціянтка, її звати Міла Васкес.
Мартіні взяв папірець і вдивлявся в нього, не знаючи, що сказати.
— То я вже піду, — промовив Маркус.
— Стривай.
Він зупинився, але Мартін не міг сказати ані слова. Чоловік ридав.
Маркус знав: він думає про те, що це стосується не лише Аліче. Мартіні зрозумів, що зможе віднайти родину. Що разом із другою дитиною повернеться дружина, яка пішла через те, що він надто бурхливо реагував на все після зникнення доньки. І вони знову кохатимуть одне одного.
— Я не хочу, щоб про це дізналася Камілла, — сказав Мартіні, заспокоївшись. — Принаймні не тепер. Це для неї страшна новина. Я, мабуть, відшукаю Аліче, а її син ніколи не повернеться.
— Я не збирався їй про це казати. Вона, на щастя, має родину.
Мартіні підвів голову й поглянув на нього здивовано.
— Яку родину? Чоловік покинув її два роки тому, одружився з іншою, вони навіть мають сина. Тому ми об’єднали наші зусилля, я і вона.
Маркус пригадав папірець, який бачив у квартирі Камілли, прикріплений до холодильника магнітом у вигляді краба.
«Побачимося за десять днів. Я кохаю тебе».
Хто знає, скільки там провисів той папірець. Але Маркуса непокоїло щось інше, хоч він і не знав, що саме.
— Мушу йти, — сказав пенітенціарій і, перш ніж Мартіні встиг йому подякувати, відвернувся і зник за стіною дощу.
Через зливу рух на вулицях майже завмер, тож він прибув до Остії аж за дві години. Автобус довіз його до ротонди на приморському бульварі, а далі чоловік пішов пішки.
На тротуарі не було видно автівки Камілли Рокка. Маркус мокнув під дощем, спостерігаючи за будинком, аби впевнитися, що там нікого немає. Потім увійшов.
Не зауважив ніяких змін. Та сама оселя в морському стилі, піщинки хрускотять під черевиками. Але кран над раковиною в кухні був недокручений, і з нього капала вода. Відгомін крапель, що падали, розчинявся в тиші, змішуючись із шумом дощу.
Маркус пішов у спальню. На подушках лежали дві піжами. Він не помилився, запам’ятав це добре. Одна жіноча, друга чоловіча. Колекція різних дрібничок та інші речі стояли на своїх місцях. Коли він був тут уперше, подумав, що ця дбайливість — спосіб утечі від хаосу, спричиненого зникненням сина. «Аномалія», — подумав він, нагадавши собі, що повинен шукати.
З фото на комоді на нього дивився усміхнений Філіппо, і Маркус відчув, як діяти. На нічній тумбі біля ліжка, з боку, де спала Камілла, стояла відеоняня. Це змусило його податися до сусіднього приміщення.