Стелаж виконував функцію дверей, і його постійне зачинення-відчинення залишило слід на підлозі.
Мисливець узявся за одну з полиць і потягнув, однак стелаж був заважкий. Він вирішив зняти книжки. Викладання їх на підлогу забрало в нього кілька хвилин. Чоловік знову спробував відчинити і зрозумів, що стелаж прикріплений на петлях. За хвилину він зміг його відсунути.
Він побачив двері, зачинені на два засуви. Посередині було вбудовано віконце, а збоку — вимикач, непридатний, бо не було струму. Усупереч усьому Мисливець спробував зазирнути досередини. Потім, доклавши трохи зусиль, зміг відсунути заржавілі засуви.
Відчинивши нарешті двері, він побачив темну нішу. Сморід, що ширився звідти, примусив чоловіка відскочити й затулити долонею рот. Він сягнув за ліхтарем і посвітив, щоб побачити вміст ніші.
Вона мала площу близько двох квадратних метрів, заввишки — ледве півтора метра.
Внутрішня поверхня дверей і стіни оббиті м’яким темним матеріалом, схожим на губку, використовувану для звукоізоляції. Зі стелі звисала лампочка, закрита металевою решіткою. В одному з кутків стояли дві миски. На стінах було видно подряпини, немов тут тримали в ув’язненні якусь тварину.
Сніп світла вихопив щось у глибині приміщення. Мисливець потягнувся за маленьким предметом і придивився до нього.
Це був пластиковий синій браслет.
«Ні, тут була не тварина», — подумав він, шокований.
На браслеті був напис:
ДЕРЖАВНА ЛІКАРНЯ КИЄВА.
ВІДДІЛЕННЯ АКУШЕРСТВА
Мисливець підвівся, відчуваючи, що не може довше тут перебувати.
Його знудило, і він побіг до передпокою. Сперся в темряві на стіну, побоюючись, що знепритомніє. Намагався заспокоїтися й за кілька хвилин уже міг нормально дихати. Тим часом шукав пояснення.
Анатолій Петров не був науковцем. Це була хвора людина, садист і психопат.
Його експерименти свідчили про манію. Щось схоже роблять діти, убиваючи камінням ящірку. Насправді це не просто забавка. Їх цікавить убивство. Вони не розуміють, що таким чином уперше дістають насолоду від жорстокості. Їм здається, що вони позбавляють життя непотрібне створіння і що ніхто їх за це не сваритиме.
Анатолію Петрову швидко набридли кролики. Тому він захопив новонародженого. Тримав його в полоні й використовував як піддослідну тваринку. Роками піддавав дитину всілякого штибу випробуванням, формуючи таким чином її характер.
Від цього в хлопчикові прокинувся інстинкт убивці. Ми обираємо зло і добро від народження чи це залежить також від шляху, який кожен із нас пройшов у житті? Це було запитання, на яке він шукав відповіді.
Ось ким був трансформіст — результатом експерименту.
Після вибуху реактора Анатолій швидко поїхав із міста. Він, технік з обслуговування турбін, розумів загрозу. Але не міг забрати із собою хлопця.
«Мабуть, хотів його вбити», — подумав Мисливець. Але потім щось змусило його змінити плани. Імовірно, усвідомлення того, що від цієї хвилини його творіння має знайти своє місце у світі. Якби воно вижило, це був би справжній успіх.
Отже, Анатолій вирішив звільнити свого піддослідного кролика, який на той час був восьмирічним хлопцем. Малий знайшов притулок у сусідів, які не знали, хто він, адже Анатолій Петров не подумав дати йому ім’я. З’ясування трансформістом того, ким він є, почалося з Діми й тривало досі.
Хлопець був позбавлений емпатії, будь-яких людських почуттів. Проте мав надзвичайні здібності до навчання. Фактично він був чистим аркушем, порожньою шкаралупою, пустим дзеркалом. Він керувався винятково інстинктами.
Його першим гніздечком була в’язниця за стелажем, тут, у квартирі, у прихованій ніші, посеред повного людей будинку, — і її ніхто не зауважив.
Мисливець понурив погляд, розмірковуючи над усім цим. Його очі призвичаїлися до сутінків, що панували в передпокої. На підлозі, біля вхідних дверей, він побачив темні плями.
Це була кров. Маленькі крапельки. Мисливець нахилився, щоб доторкнутися до них, таких як у дитячому будинку в Києві чи як у Парижі.
Але цього разу кров була свіжа.
Наш час
Закінчивши в готелі збори, перервані напередодні, Сандра думала про ніч, проведену з чоловіком, який сказав їй, що він Томас Шалбер.
Про спільну вечерю і про зізнання. Також про фото дівчинки, яка, за його словами, мала бути його донькою Марією і яку він бачив не так часто, як цього хотів би. Він здавався щирим.
Побачивши двох справжніх агентів Інтерполу, жінка замислилася, хто це був. З ким вона кохалася?
Ця людина увійшла в її життя, відіграючи різні ролі. Спочатку це був лише дратівливий голос у телефоні, який хотів переконати Сандру, що варто сумніватися щодо смерті чоловіка. Потім він зіграв роль героя — урятував її життя. Відтак намагався причарувати, здобути довіру. Зрештою обманув, викравши фото, зняті «лейкою».
Єремія Сміт запевнив, що Давід знайшов таємний архів пенітенціаріїв. Тому він змушений був його вбити.
Чи фальшивий Шалбер також шукав архів? Мабуть, його найбільше цікавило останнє, темне фото, яке, імовірно, мало все пояснити.
І тієї миті, чого Сандра й боялася, він зосередився на вистежуванні Маркусa, тому що фото, яке Давід зняв, було для цього єдиною зачіпкою.
Однак пізніше він з’явився в базиліці Санта-Марія-Сопра-Мінерва, перед каплицею Святого Раймондо з Пеньяфорта, лише для того, щоб пояснити їй, чому поводиться таким чином, а відтак знову зник. Чому він так вчинив?
Що більше вона намагалася знайти те, що пов’язало б ці події, то більше втрачала сенс його окремих кроків. Не знала, друг він чи ворог.
На чиєму він боці: добра чи зла?
Давід — хто знає, чи розумів він, із ким має справу. У її чоловіка був номер його телефону: саме він дав їй цифри, яких бракувало, завдяки фото, знятому перед дзеркалом у ванній. Її чоловік не довіряв цій людині аж так, щоб передати свої настанови, а всупереч тому хотів, щоб вона з ним зустрілася. Чому?
Поки Сандра розмірковувала про це, у неї з’являлися нові сумніви. Вона припинила збиратися й сіла на ліжку, щоб подумати. «Де я припускаюся помилки?» — спитала себе поліціянтка. Хотіла якнайскоріше забути всю цю історію, однак знала, що не погодиться з відсутністю відповіді на ці запитання, і, якщо не дізнається її, збожеволіє.
Сандра була певна, що відповідь стосується Давіда. Чому він узявся за цю справу?
Був чудовим фотокореспондентом, і ця історія не мала нічого спільного з тим, над чим він працював. Був євреєм і, на відміну від неї, майже не говорив про Бога. Його дідусь пережив нацистські концтабори, і Давід твердив, що всі ці випробування тривали не для того, щоб знищити його народ, а щоб він утратив віру. Євреї повинні були дістати доказ, що Бога немає, і цього вистачило б, щоб їх знищити.
Лише раз вони мали більш серйозну розмову на релігійну тему. Це було за якийсь час після одруження.
Одного дня під час купання Сандра намацала в грудях пухлину. Давід зреагував на це типово єврейським способом: став жартувати із цього приводу.
Вона вважала, що це свідчить про слабкість його характеру. Жарт щодо її проблем зі здоров’ям означав, що Давід почувається винним, бо не може їх розв’язати. Чоловік повіз її на дослідження, постійно жартуючи. Сандра дала йому зрозуміти, що завдяки цим жартам менше нервує, але насправді хотіла, щоб він припинив.
Протягом цілого тижня очікування результатів досліджень Давід був нестерпний. Вона хотіла з ним про це поговорити, але боялася, що вибухне.
Уночі, в переддень повідомлення результатів, Сандра прокинулася й заходилася шукати Давіда в ліжку.
Його не було. Вона встала; у квартирі було темно. Сандра зайшла до кухні.
Чоловік сидів спиною до неї, схилившись на стільці. Він колихався, нашіптуючи якісь незрозумілі слова. Не зауважив її, бо інакше припинив би молитися. Вона повернулася до ліжка й розплакалася.