На щастя, виявилося, що пухлина не злоякісна. Але Сандра відчувала, що повинна поговорити про це з Давідом. На їхнє подружжя напевно чекали інші важкі випробування, що вимагали чогось більшого, ніж іронії. Вона розповіла йому, що бачила, як він молився, і Давід розгублено визнав: його налякала думка, що він міг її втратити. Він не боявся смерті, та коли усвідомив, що Сандра може померти, почувався цілком безпомічним. І йому спало на думку звернутися до Бога, про якого він ніколи не згадував.
«Коли тобі нема до кого звернутися, залишається сподіватися на Бога, у якого ти не віриш».
Сандра зрозуміла це як освідчення в коханні. Однак тепер, сидячи на ліжку в готельному номері, біля незібраної валізи, замислилася, чому її чоловік, якщо мав передчуття, що може померти в Римі, вирішив попрощатися з нею таким способом: даючи їй настанови, що визначать напрям можливого слідства. І чому фото — бо це найефективніший спосіб, адже в обох була схожа робота? Чому це був, наприклад, не відеозапис, на якому можна було зізнатися, що вона значить для нього? І не написав листа. Якщо так її кохав, то чому останні думки не присвятив саме їй?
«Бо Давід не хотів, щоб я почувалася з ним зв’язаною, на той випадок, якщо помре», — сказала вона собі. Такий здогад її вразив.
«Він подарував мені життя. Хотів, щоб я знову закохалася, мала родину, дітей. Вела інше життя, аніж життя вдови. Та й то не за декілька років, а вже тепер».
Сандра повинна була знайти якийсь спосіб, щоб із ним попрощатися. Після повернення до Мілана позбудеться його речей, викине із шафи одяг, позбавить квартиру його запаху — сигарет з ароматом анісу й дешевого лосьйону після гоління.
А можна розпочати вже зараз. З останнього повідомлення від Давіда, збереженого в пам’яті мобільного, що й привело її аж до Рима. Та спершу захотіла послухати його ще раз. Адже вона вже ніколи не почує чоловікового голосу.
«Привіт, я телефонував тобі кілька разів, але безперервно вмикається автовідповідач. У мене не так багато часу, тому одразу наведу перелік речей, яких мені бракує. Не вистачає мені твоїх холодних ніг, які шукають мене під ковдрою, коли ти лягаєш у ліжко. Бракує хвилин, коли ти даєш мені скуштувати щось із холодильника, аби впевнитися, що воно не зіпсувалося. І твого вереску, коли ти будиш мене о третій ранку, бо в тебе судоми. Не повіриш, але бракує мені навіть того, як ти береш мою бритву, щоб поголити собі ноги, нічого про це не кажучи. Узагалі тут, в Осло, дуже зимно, і я не можу дочекатися повернення. Я кохаю тебе, Джинджер!»
Сандра без вагань натиснула на кнопку видалення. «Мені тебе бракуватиме, коханий», — подумала вона. Її обличчям текли сльози. Вона вперше не назвала його Фредом.
Потім зібрала копії фото, знятих «лейкою». Оригінали забрав фальшивий Шалбер. Поклала їх одне на одне, зверху — темне. Ладна була вже порвати й забути про них, але стрималася.
Давід не зняв жодного фото каплиці Святого Раймондо з Пеньяфорта, адже домініканець раніше був пенітенціарієм. До базиліки її привів Шалбер, засунувши листівку з образом під двері готельного номера. Аж до цієї хвилини Сандра не звертала уваги на цю подробицю. Чому він хотів, щоб вона прийшла туди?
Темне фото.
«Якщо саме в ньому криється розв’язання загадки архіву пенітенціаріїв, то слід шукати в цій убогій каплиці», — подумала Сандра. Якщо Шалбер ще не знайшов.
Знову подивилася на фото. Його зробили не випадково, це точно.
Давід хотів, щоб воно було темне.
«Коли тобі нема до кого звернутися, залишається сподіватися на Бога, у якого ти не віриш».
Перш ніж вирушити до Мілана, Сандра має повернутися до базиліки Санта-Марія-Сопра-Мінерва.
Остання Давідова настанова була доказом його віри.
Рiк тому
Прип’ять
Мисливець усвідомив, що не сам. Що в місті-привиді є хтось іще.
Він.
Трансформіст обрав найнепривітніше місце на землі, щоб сховатися. Місце, де ніхто його не шукатиме.
Він повернувся додому.
Мисливець відчував його присутність. Кров на підлозі ще не висохла.
Він поряд.
Повинен усе продумати. У вітальні він залишив сумку, а в ній — пістолет із наркотичними патронами. Але нема часу, щоб її взяти.
Він стежить за мною.
Мисливець хотів вислизнути з квартири Анатолія Петрова. Єдиним порятунком було дістатися авто, яке він лишив перед бетонними блоками, складеними поперек дороги, що забороняли в’їзд транспортним засобам до міста. Чимала відстань. До біса вовків, він бігтиме. Немає часу на обдумування стратегії. Можна лише тікати.
Чоловік кинувся до виходу й побіг сходами. У сутінках не бачив, куди ставить ноги. Якщо він упаде, це буде кінець. Думка про те, що він може зламати ногу й залишитися в будівлі, чекаючи, поки з’явиться супротивник, була нестерпна, але він змусив себе забути про обережність і ризикувати. Час від часу перестрибував купи сміття на сходових майданчиках. Дихав важко, спиною стікав холодний піт. Його кроки відбивалися луною від стін під’їзду.
Одинадцять поверхів — і нарешті він на вулиці.
Навколо Мисливця були лише тіні. Будівлі дивилися на нього тисячами порожніх очиць, автомобілі скидалися на саркофаги, ладні його поховати, а дерева простягали крихкі віти, наче руки, щоб його схопити. Під черевиками кришився асфальт, і Мисливцю здавалося, що разом із ним трощиться весь світ. Його огортав дедалі більший неспокій, і гарячка спалювала зсередини. З кожним вдихом відчував укол у грудях.
Мисливець перетворився на здобич.
Де ти ховаєшся? Я знаю, що ти тут і стежиш за мною. Ти глузуєш з мене.
Він завернув за ріг, і перед ним відкрилася широка алея. Раптом усвідомив, що не пам’ятає, яким шляхом прийшов. Мисливець утратив орієнтацію. Зупинився, щоб подумати, сперся руками на коліна. Потім побачив заржавілий скелет чортового колеса і зрозумів, що біжить до майданчика з атракціонами. «Вольво» стояло на відстані близько півкілометра від нього. Він має до нього дістатися.
Я дам собі раду.
Мисливець біг, не звертаючи уваги на біль і втому, холод і страх. Кутом ока побачив першого вовка.
Звір наблизився до нього збоку й біг поряд. Незабаром зауважив другого. І третього. Вони бігли, тримаючись на певній відстані. Мисливець розумів: якщо уповільниться, буде атакований.
Якби я встиг забрати із сумки пістолет…
Він побачив «вольво», що стояло там, де він його залишив. Відчув полегшення, однак не був певен, чи авто не пошкоджене. Та зараз він не міг нічого вдіяти. Йому залишалося ще кілька метрів, коли один із вовків наважився напасти. Мисливець дав йому стусана, і, хоча чоловік лише торкнувся його, звір відскочив.
Автомобіль не був ілюзією.
Мисливцеві спало на думку: якщо він дістанеться його, багато чого зміниться. Раптом він збагнув, як хоче жити. Не боявся смерті, але його сповнювала страхом думка, що міг би померти в цьому місці так, як не міг навіть уявити.
Ні, тільки не так, прошу.
Добігши до автівки, не міг у це повірити. Відчинив дверцята й побачив, що вовки вклякли. Зрозуміли, що нічого не вдіють, і вирішили відійти під прикриттям сутінків.
Мисливець заходився гарячково шукати ключі, які лишав на панелі приладів. Коли знайшов, злякався, що двигун не заведеться. Однак він загуркотів. Чоловік розсміявся, не вірячи своєму щастю. У його крові ще був адреналін, але потроху давалася взнаки втома.
Востаннє кинувши погляд у дзеркало заднього вигляду, побачив свої налякані очі та місто-привид, що віддалялося. А ще чоловіка, який підвівся на сидінні позаду.
Та перш ніж Мисливець встиг про це подумати, він занурився в болісну темряву.
Його пробудив звук крапель. Вода сочилася зі стелі. Він міг це уявити, навіть не розплющуючи очей. Не хотів дивитися. Але врешті поглянув.
Лежав на дерев’яному столі. Три лампочки, що висіли під стелею, ледве світили. Було чутно шум генератора, від якого вони працювали.