Попри існування логічного пояснення цього явища, той крок, на який вона в душі наважилася, щоб його побачити, не мав у собі нічого раціонального. Це була відмова, прийняття своїх обмежень, приємна капітуляція перед безкінечним, незрозумілим. Віра.
Це Давідів останній подарунок. Його послання любові до неї. «Погодься з моєю смертю, не питаючи, чому така доля спіткала саме нас. Лише таким чином ти зможеш почуватися щасливою».
Сандра дивиться вгору і дякує йому. «Немає тут ніякого архіву. Єдина таємниця цього місця — краса».
Жінка чує кроки. Повертається і бачить Маркусa.
— Фосфоресценцію відкрили в XVII столітті завдяки шевцеві з Болоньї, який зібрав кілька камінців, підігрів їх на вугіллі та спостеріг дивне явище: після того як побули під денним світлом протягом багатьох годин, вони стали світитися в темряві. — Маркус указав на каплицю. — Те, що ти бачиш, з’явилося тут на кількадесят років пізніше. Творець залишився невідомим; для того щоб пофарбувати каплицю, він використав винайдену шевцем речовину. Подумай, який подив мав охопити людей тієї епохи, які ніколи не бачили нічого такого. Сьогодні це явище не ошелешує, адже ми знаємо його причини. І кожен може обрати: чи він хоче оглянути чергову з багатьох пам’яток Рима, чи отаке своєрідне диво.
— Я хотіла б побачити в цьому диво, справді хотіла б, — говорить зажурено Сандра. — Але гору беруть раціональні аргументи. Ті самі, які свідчать, що Бога не існує і Давід не в раю, де всі щасливо живуть собі далі. Та я була б рада помилитися.
Її слова не засмучують Маркусa.
— Розумію. Людина, яка привела мене сюди вперше, сказала, що я можу знайти в цьому місці відповідь на запитання, яке собі поставив, коли після втрати пам’яті мені нагадали, що я був священиком. — Він торкається шраму на скроні. — Я спитав себе: якщо я справді священик, то де моя віра?
— І яка була відповідь?
— Що віра не просто дар, її безперервно треба шукати. — Він понурив погляд. — Я шукаю її у злі.
— Що за дивна доля нас об’єднує? Ти маєш давати собі раду з порожнечею в пам’яті, а я — з низкою спогадів про Давіда. Мені не дано забути, а ти засуджений на забуття. — Сандра змовкає на якусь хвилину, а потім дивиться на Маркусa. — Що ти робитимеш далі?
— Я ще не знаю. Але якщо ти питаєш, чи не боюсь я одного дня збитися з доброго шляху, можу сказати тобі лише одне: так, боюся. Спочатку я думав, що дивитися на світ очима зла — прокляття. Але під час пошуків Лари я збагнув сенс мого таланту. Я не пам’ятаю, ким був у минулому, та завдяки тому, що роблю тепер, нарешті знаю хто я.
Сандра киває, але почувається ніяково.
— Я мушу тобі дещо сказати. — Вона стихла на мить, намагаючись дібрати влучні слова. — Є одна людина, яка тебе шукає. Я гадала, він хоче знайти архів, але по тому, що я тут побачила, здогадалася: ідеться про щось інше.
— Чому ти так вважаєш?
— Я не впевнена, але він мене надурив. Сказав, що він агент Інтерполу. Не знаю, хто це насправді, але боюся, що він може бути дуже небезпечним.
— Йому не вдасться мене знайти.
— Він має твоє фото.
— Навіть якщо знайде, що він мені заподіє?
— Уб’є тебе.
Переконання, з яким говорить Сандра, не справляє враження на Маркуса.
— Звідки ти знаєш?
— Він не поліціянт і не хоче тебе заарештувати, отже, залишається тільки одна версія.
Маркус усміхається.
— Я вже раз помер, тож я цього не боюся.
Спокійний тон священика переконує Сандру, надає їй упевненості. Поліціянтка пам’ятає, як він доторкнувся до неї в лікарні. Їй сподобалося.
— Я скоїла гріх і не можу собі пробачити.
— Простити можна все, навіть смертні гріхи. Але недосить про це попросити. Треба поділитися провиною з кимось іншим. Визнання гріха — перший крок до звільнення від нього.
Сандра схиляє голову, заплющує очі й починає звірятися. Розповідає йому про аборт, про втрачене й віднайдене кохання, про те, яким способом сама себе картала.
Слова линуть з глибини її душі. Вона уявляла, що почуватиметься так, немовби позбулася ваги, однак усе інакше. Порожнеча в її душі, залишена після ненародженої дитини, заповнюється. Зарубцьовується болісна рана. Сандра відчуває, як щось у ній змінюється, як вона стає іншою.
— Я теж маю на совісті важку провину, — визнає Маркус. — Я позбавляв життя, так само як ти. Та чи цього досить, щоб вважати нас убивцями? Інколи вбиваєш, бо змушений когось урятувати або боїшся. У таких випадках треба судити інакше.
Його слова втішають Сандру.
— У 1314 році в Ардеші на півдні Франції чума винищувала населення. Скориставшись епідемією, зграя бандитів заходилася сіяти терор, грабуючи, ґвалтуючи й мордуючи. Люди були налякані. Деякі священики з гір, непідготовлені та малодосвідчені, вирішили об’єднатися проти злочинців. Узяли до рук зброю й воювали. Зрештою виграли. Чи ладен би був хто-небудь пробачити цим божим слугам, які проливали кров? Коли вони повернулися до своїх храмів, населення зустріло їх як рятівників. Завдяки такій охороні в Ардеші більше не скоювали злочинів. Відтоді люди стали називати цих священиків нічними мисливцями. — Маркус запалює одну зі свічок і подає її Сандрі. — Так само й ми не можемо засуджувати власні вчинки. Ми можемо тільки просити пробачення.
Сандра теж бере свічку й запалює її від тієї, яку подав Маркус. Потім обидва починають запалювати всі свічки, що стоять біля підніжжя Христа-Судді. Поки спалахують пломінці, Сандра почувається дедалі щасливішою, так само як передбачав пенітенціарій. Краплі воску знову стікають на темний мармур підлоги. Сандра, щаслива і спокійна, уже ладна повернутися додому. Фосфоресційне свічення слабшає. Зникають світні малюнки і глянсуваті орнаменти. Каплиця знову повільно біднішає на вигляд. Запалюючи останні свічки, Сандра кидає погляд додолу й бачить, що деякі краплі червоні. Вони утворюють вінець із темних плям. Але це не віск. Жінка підводить очі на Маркусa та зауважує, що з його носа тече кров.
— Дивись, — остерігає вона його, бо чоловік цього не помітив.
Маркус підносить руку до обличчя, а потім дивиться на заплямлені пальці.
— Зі мною іноді буває таке. Але потім минає. Щоразу.
Сандра дістає із сумки паперові хусточки. Маркус бере.
— Я спостерігаю в собі те, про що не знав, — говорить він, відхиляючи назад голову. — Дивуюся, коли відкриваю щось нове. Раніше такі відкриття сповнювали мене страху. І кровотеча з носа. Я не знаю, звідки воно береться, але мені це властиво. Тоді я повторюю собі, що одного дня, мабуть, це допоможе мені згадати, ким я був колись.
Сандра нахиляється до Маркусa та обіймає його.
— Хай тобі щастить, — говорить вона.
— Бувай, — відповідає Маркус.
Рiк тому
Прага
Він лишався у Прип’яті ще протягом кількох місяців. Хотів упевнитися, що ніхто інший його не шукає. З останньою жертвою він мав довгу й копітку роботу. Сталося не так, як з іншими чоловіками, котрі після декількох годин катування говорили все. Йому знадобилося декілька днів на те, щоб примусити Мисливця розмовляти. Він хотів знати про чоловіка все, щоб ним стати. Дивно, але найважче було примусити його сказати своє ім’я.
Трансформіст поглянув у дзеркало.
— Маркус, — сказав він. Йому сподобалося.
Він прибув до міста три дні тому й винайняв кімнату в готелі. Будівля була стара, а з вікна виднілися похмурі дахи Праги.
Мав при собі багато грошей, забраних у людей, у яких він втілювався. А також украдений в останньої жертви ватиканський дипломатичний паспорт, до якого вклеїв своє фото. Згадані в документі особисті дані були фальшиві, адже не збігалися з інформацією, яку він дістав від жертви. Пояснення було просте: Мисливця не існувало.
Для трансформіста це була ідеальна обставина. Те, що він стане людиною, якої ніхто не знає, застереже його від ризику бути викритим. Але він ще не був упевнений. Мусив чекати й тому опинився тут.
Він передивлявся нотатки, зроблені в Прип’яті, — біографію людини, яка дала йому нову особистість. Тільки основна інформація, адже решту вивчив напам’ять.