Друга зустріч стосувалася N.N., який жив на зламі XIX і XX століть.
Цей перший (і досі єдиний) серійний убивця і трансформіст в історії — один з найцікавіших випадків у кримінології.
Літери N.N. не позначають перших літер його імені та прізвища, це скорочення латинського звернення Nomen Nescio, яке застосовують до позбавлених імені осіб (у англомовних країнах схожу функцію виконує фіктивне ім’я та прізвище John/Jane Doe).
На пляжі в бельгійському Остенді 1916 року знайшли останки чоловіка віком близько тридцяти п’яти років. Він потонув. Був одягнений і мав при собі документи, за якими дійшли висновку, що він був чиновник із Ліверпуля і за два роки до того безслідно зник. Проте коли влада показала його останки родичам, що прибули з Англії, ті не впізнали чоловіка та рішуче визнали, що його переплутали з якоюсь іншою особою.
Фото, які мали при собі члени родини, вказували, однак, на незвичайну схожість N.N. з англійським чиновником. Але поєднувала їх не лише зовнішність.
Обидва любили пудинги і рудих повій. Обидва вживали ліки для печінки, а що важливіше — кульгали на праву ногу (у випадку з утоплеником судовий лікар підтвердив це на підставі характерного зношування підошви правого черевика, а також ороговілого наросту на правому боці стопи — це свідчило про те, що через дефектну поставу нога зазнавала основного тиску ваги тіла).
Крім цієї схожості, був ще один доказ: у квартирі N.N. поліція знайшла колекцію документів і предметів, що належали особам із різних країн Європи. Визначено, що всі ці люди зникли. А найперше привернуло увагу те, що ці зникнення можна було упорядкувати за віком жертв, адже вони щораз були старші. Отож слідчі дійшли висновку, що N.N. обирав людей, щоб зайняти їхнє місце.
Останків не знайшли, але можна було закластися, що N.N. убив їх, щоб привласнити їхню особистість.
Про цей випадок забули, бо він був слабко обґрунтований науковими доказами через недосконалість слідчої техніки тієї епохи. Але на нього звернули увагу в тридцятих роках, коли Курбон і Фейл оголосили результати психіатричних досліджень, що стосувалися синдрому Фреґолі (його назвали так на честь відомого італійського коміка, який міг спритно перевтілюватися), а також коли з’явилися статті на тему неврологічних розладів, відомих як синдром Капґра. Обидві хвороби передбачають зворотне явище відносно випадку N.N.: хворі переконані, що спостерігають трансформацію в інших людей. Їхні описи дали поштовх низці наукових досліджень. Після цього виявили інші синдроми, і серед них дуже наближений до бельгійського випадку з утоплеником — синдром хамелеона (він надихнув Вуді Аллена на створення чудового фільму «Зеліґ»).
Випадок N.N. став вихідним пунктом для нової галузі кримінології — судової неврології, яка розглядає злочини, спираючись на генетичні та фізіологічні дослідження. Ця техніка дала змогу інакше виявляти і кваліфікувати деякі злочини. Прикладом може бути пом’якшення покарання, передбаченого для вбивці, який страждає від пошкодження важливих ділянок мозку й генетичні особливості якого вказують на схильність до насильства.
А ще було доведено, що чоловік, який заколов ножем свою наречену, скоїв злочин через нестачу вітаміну B12, що стало наслідком вегетаріанської дієти, якої він дотримувався понад двадцять п’ять років.
Утім, виняткові таланти N.N. становлять унікальне явище, і на сьогодні відомий єдиний схожий випадок — із «дівчиною в дзеркалі», про який я розповів у романі. Молода мексиканка справді існувала, але, на відміну від N.N., нікого не вбила. З очевидних причин я змінив її ім’я, назвавши Анхеліною.
Рештки N.N. спочивають на невеличкому приморському кладовищі. На надгробному камені висічено напис: «Безіменний утопленик. Остенде, 1916».
Подяка
Я вдячний моєму видавцеві Стефану Маурі — за пристрасть, яку він вкладає у свою роботу, і за дружбу, яка для мене є честю.
Я дякую також видавництву Longanesi та видавництвам, які публікують мої книжки за кордоном, — за час та енергію, витрачені на те, щоб мої твори доходили до читачів.
Висловлюю подяку: Луїджі, Даніелі й Джиневрі Бернабо — за поради, піклування та почуття, що їх вони дарують. Радий належати до вашої команди.
Фабріціо Кокко — людині, яка знає секрети (моїх) оповідей — за його спокійну самовіддачу і такий нуарний образ.
Джузеппе Страццері — за запал і вдумливість, з якими він поставився до цієї видавничої пригоди.
Валентіні Фортік’ярі — за палкість почуттів (я не знаю, як зарадив би собі без них).
Єлені Паванетто — за задум, сповнений усмішки.
Крістіні Фоскіні — за її променисту присутність.
Джузеппе Соменці — за жагу мандрувати з книжками.
Книговидавцям — за старанність, з якою вони щоразу передають книжку до рук читачів, і ту магічну роль, яку вони відіграють у світі.
Цей твір виник також завдяки мимовільному — і часто несвідомому — внеску окремих людей, яким я подякую далі в цілком випадковій черговості. Стефано і Томмазо — адже вони тепер біля мене. Кларі та Ґаї — бо дарують мені чимало радості. Віто Ло Ре —дякую за неймовірну музику і за те, що знайшов Барбару. Оттавіо Мартуччі — за його раціональний цинізм. Джованні «Нанні» Серіо — адже це він і є Шалбер! Валентіні, яка дає мені змогу почуватися належним до родини. Франческо «Чіччо» Понцоне — бо він прекрасний. Флавіо — злостивцеві з м’яким серцем. Марті, яка ніколи себе не жаліє. Антоніо Падовано — за науку про радощі життя. Тітко Франко — дякую за те, що весь час зі мною.
Марії «тій самій» — за чудовий пообідній час на Квіринальському пагорбі. Мікеле і Барбарі, Анджелі та Піно, Тіціані, Роландо, Донато, Даніелі, Аззуро. А ще Елізабетті, якої так багато в цій історії.
К’ярі, яка сповнює мене гордістю. Моїм батькам, яким я вдячний за все найкраще в мені.
Леонардо Пальмізано, одному з моїх героїв. Ніколи не кажу про тебе в минулому і ніколи не забуду.
Дякую також Акілле Манзотті, який 1999 року дав мені змогу попрацювати в цій дивній професії, коли попросив написати розповідь про одного священика, на ім’я дон Марко. Вибір імені героя цієї книжки — Маркус — є даниною таланту цього великого продюсера, його неймовірним задумам, а понад усе його чуттю, з яким він добирає сценаристів.
Донато Каррізі — італійський письменник, сценарист і режисер.
Після університету, де він вивчав право й кримінологію, працював адвокатом, але 1QQ9 року змінив царину діяльності й узявся писати. Перший роман письменника «Підказувач» («Il suggeritore») здобув п'ять світових літературних премій, права на переклад було продано у двадцять країн. За його романом «Дівчина в тумані» («La ragazza nella nebbia») знято фільм із Жаном Рено в головній ролі.
Події детективного роману розгортаються в Римі, що постає з уяви автора зовсім не таким, до якого всі звикли. Місто архітектурних шедеврів і мистецьких насолод окутане цілим павутинням злочинів на тлі містицизму. Люди безслідно зникають, як-от звичайна студентка із зачиненої зсередини квартири. Поліція вже незабаром розвела руками, і за пошуки дівчини взявся Маркус — спеціаліст з аномалій, що має здатність бачити послання зла в найзаплутаніших злочинах. На своєму шляху він зустрічає Сандру — інспекторку-криміналістку, чия робота полягає у фотографуванні місць, де сталося вбивство.
Поки Маркус і Сандра намагаються розв'язати таємничу загадку, перед їхніми очима постає жахливий світ, схований у темних нетрях Рима. Світ так само досконалий, як і жорстокий. Світ гріхів і смерті.