Я так собі міркував: «Найкраще було б попросити в богів помочі та принести їм жертву. Вороги заволоділи моєю Люлькою Грому, але в мене є інший талісман, який подарував мені білий чоловік. Я хотів притягти вогонь Сонця, сподіваючись, що Небесний Бог помітить мене і почує мою молитву. Я розв’язав коробку з бойовим спорядженням, де мав лежати чарівний прозорий камінець, але його там не виявилося. А я ж був певен, що поклав його в коробку. Мабуть, дома мені наснилося, що я заздалегідь сховав торбинку з талісманом у бойову коробку.
І все-таки я помолився і приніс жертву богам, хоч і не мав могутнього талісмана, а коли настала ніч, рушив до ворожого табору. Я замислив спочатку знайти свій табун, а потім проникнути в табір і заволодіти Люлькою Грому.
Коли я спустився в долину, то побачив багряну заграву над ворожими вігвамами. Незабаром зійшов місяць. Я переходив од табуна до табуна, але ніде не знайшов своїх коней.
Тоді я вирішив заволодіти люлькою, а потім захопити один із табунів ассінібойнів. Табір стояв на відкритій місцевості — жодного кущика шавлії, який би сховав мене. Мені довелося плазувати на руках у високій траві. До перших вігвамів було вже зовсім близенько, як раптом ліворуч од мене забряжчала справжня змія[19]. Я враз сахнувся назад, простягти праворуч праву руку. Та в цю мить інша змія вкусила мене трохи нижче ліктя. Без попередження, не заторохтівши! Я мало не закричав з переляку й схопився на ноги. Змія відчепилася і впала на землю. Я припав губами до рани, ссучи з неї кров і спльовуючи, й побіг геть. Я тікав від того місця. Не знаю, чому я побіг геть од Маленької річки і почав дертися на пагорб, у напрямку Великої річки. Моя рука розпухла і пашіла вогнем. Ще зроду я не відчував такого страшного болю.
З пагорба я спустився в долину Великої річки й опинився коло струмка, що протікав поміж кущами. Я безсило впав просто на березі й занурив руку в холодну твань. Спочатку мені полегшало, але невдовзі біль подужчав, і мені здалося, що навіть багно нагрівається від вогню, який пожирав мою руку. Я витяг руку і знову встромив її в багно, але біль не вщухав. Коли почало розвиднятися, я подумав: «Зараз піду стежкою, що веде до Країни Піщаних Пагорбів» — і знепритомнів.
Коли я отямився, гадаєте, де я був? Посеред острова на Великій річці. Як я там опинився? Не знаю. Скільки днів пролежав на острові? Також не знаю. Не було біля мене ні лука зі стрілами, ні коробки з бойовим спорядженням, ні мокасинів, ні харчів. Може, в нетямі я викинув усе це або забув десь на березі? Шукати свої пожитки зараз не було сенсу. Рука моя зовсім розпухла, але біль ущух. Побродивши по острову, я знайшов трохи їстівного коріння й підкріпився.
Коли настала ніч, я спустився до річки, знайшов уламок дерева і завдяки йому переплив на північний берег. Звісно, я не знав, де я. Піднявшись на рівнину, вирішив діждатися світанку. Нарешті розвиднілося, і я побачив на півночі Вовчі гори. Очам своїм не повірив: невже я, блукаючи непритомний, міг забрести так далеко? Відразу ж повернув назад. Хоч я знав, що військові загони бродять рівнинами, та страху більш не відчував. Я повинен був поспішати додому, якщо хотів залишитися живий.
Минали дні. Я менше й менше знаходив їстівних коренів і більше слабнув. Нарешті я побачив долину Маленької річки, й далі мій шлях проліг до її верхів’я. Коли я побачив удалині мерехтливі вогники, то вже ледве волочив ноги. Якби ви стали табором хоч трохи далі, я б нізащо не добувся цього вігвама.
— Ха! Тобі пощастило! — озвався Короткий Лук. — Ти був без талісмана, та боги не покинули тебе. Мало хто виживав після укусу справжньої змії.
Батько не відповів — він знову заснув. Коли пішов Короткий Лук, ми також полягали спати.
Прокинувшись рано-вранці, я побачив, що батько ще міцно спить. Я попросив матір не розповідати йому про коней, яких я виміняв за боброві шкурки. Поспіхом поснідавши, я майнув на пасовище і привів двох скакунів. Ми із сестрою помчали галопом до річки? де були розставлені пастки. Сестрі я пояснив, що хочу сьогодні якнайшвидше впоратися з роботою, потім пригнати до вігвама наш табун і покликати батька: нехай побачить, які ми тепер багаті. Я хотів потішити його. Адже коли він ішов із табору, в нас було лише троє коней, подарованих Коротким Луком, а тепер їх налічувалося сорок голів.
Напередодні я поставив пастки далеко у верхів’ї річки, куди наші мисливці ще не доходили. Там уздовж берега ріс великий гай молодих тополь, і бобри — ці невтомні дроворуби — топтали стежки до гаю, ламали молоде пагіння, носили до річки, а потім, переправивши його на той бік, складали у воді на дно під крутим берегом, поблизу своїх хаток. До зими вони наносили великі купи тих гіллячок, а коли крига вкривала річку, бобри тягли гілочки до хаток, об’їдали кору, а обгризені палички пускали за водою.