Минув довгий-предовгий день. Настав вечір, і коли ми, здавалося, вже втратили будь-яку надію здобути прихильність кроу, у вігвам зайшла Жінка-Кроу[23], а за нею її чоловік — рослявий, кремезний воїн із веселим лагідним обличчям. Нам він сподобався відразу.
Присівши коло батька на ложе із шкур, він сказав на мигах:
— Моя дружина переказала мені, що ви бажаєте жити разом з нами?
— Так, — відповів батько, — ми хочемо жити з кроу. Ми пішли від пікуні. Я маю на них велику образу.
— Гаразд, я допоможу вам, але поясни мені, чому ти покинув свій народ і відколи.
Батько посоромився казати про те, як його відшмагали, тому він розповів тільки, що посварився з ватажками, бо ті заборонили полювати на бізонів, а він порушив заборону. А ще повідав про наші лихі пригоди: про втрату талісманів і двох табунів, про те, як довелося покинути наші пожитки. Коли батько закінчив розповідь, прибув посланець від вождя кроу на ймення Бізонячий Горб. Вождь запрошував батька до свого вігвама.
— Я вже говорив із ним про тебе. Ходімо до нього, — сказав Плямиста Антилопа.
Вони пішли, а ми чекали їх дуже довго. Жінка-Кроу встигла розповісти про своє життя, про дружбу з Сах-кві-ах-кі. Та ось знадвору почулися кроки. Плямиста Антилопа погукав дружину, і вони пішли додому. Зайшов батько і переказав нам розмову у вігвамі вождя.
— Там зібралися всі ватажки племені, — почав він. — Мені довелося розповісти, чому я хочу жити з кроу і чому покинув пікуні. Потім вони довго радилися. Звичайно, мови їхньої я не розумів, але здогадувався, що троє відмовляються мене прийняти, а Плямиста Антилопа і сам вождь підтримують нас і решта до них схиляються. Кінець кінцем ті троє змушені були скоритися, і вождь пояснив мені на мигах — чудово розмовляв він на мигах: «Я і мої діти, що тут зібралися, кажемо тобі: ми не любимо пікуні, ведемо з ними війну, тебе ми не знаємо. Можливо, серце в тебе добре, і язик твій говорить правду. Невдовзі ми знатимемо, чи так це насправді. Можеш розіпнути вігвам у нашому таборі й полювати разом з нами. Коли ми побачимо, що ти людина добра, тоді ти станеш одним із кроу».
— Згадай, як люб’язно зустріли нас «черевані». Кроу не схожі на них, — почала мати. — Послухай-но, муже мій, і не сердься за те, що я тобі скажу: якщо ти любиш своїх дітей і мене, будь обережний. Тримай язик за зубами, не давай волі своєму гніву, коли ці люди зроблять щось тобі наперекір. Бо якщо ти зірвешся, — ми всі пропали.
Ми з Нітакі здивувалися, слухаючи, як відверто говорить із батьком мати, незважаючи на його запальну вдачу. Ще дужче нас вразила батькова відповідь:
— Так, я буду обережний. Весь час прислухатимуся до голосу розуму.
Відтоді почалося для нас нове життя в таборі кроу. Дехто ставився до нас люб’язно, але більшість не звертали на нас ніякої уваги, наче ми були не люди, а собаки. Коли ми проходили повз них, кроу вдавали, ніби нас не помічають. Батька рідко запрошували на забави чи викурити люльку разом із ватажками, і тільки двері вігвама Плямистої Антилопи були для нього завжди відкриті. Батько ображався. Коли ми жили з пікуні, або з «чорноногими» чи «череванями», або серед племені «кривавих», йому завжди виділяли місце поміж ватажків як найхоробрішому воїнові.
Через десять днів кроу покинули форт білих. Вони, як інші племена, думали тільки про те, щоб купити більше товарів у торговців. Жадаючи нових і гарних речей, вони змушені були добувати дедалі більше хутра та бізонячих шкур. Поступово ми винищили всіх бізонів, що давали нам їжу і дах над головою, а коли ми зубожіли, білі заволоділи нашою країною. Сину мій, якби ми знали, що нас чекав попереду, ми не дозволили б жодному білому поселитися в нашому краю.
Я не переставав ловити бобрів, і за шкурки купив у кроу троє коней, а ще трьох подарували нам Жінка-Кроу та її чоловік. Тепер ми мали восьмеро коней і не боялися рушати в дорогу. Якось увечері до нас завітала Жінка-Кроу й сказала, що плем’я переселяється на береги річки Мушлі і там ловитиме бобрів. Ми, звичайно, були вражені. Адже в тих місцях полювали пікуні, їхній табір стояв неподалік від річки.
— Кроу не сміють іти туди! — вигукнув батько. — То не їхня земля! Та земля належить пікуні!
— А тобі що до того? Ти ж тепер не пікуні, — дорікнула мати.
Батько ще нижче схилив голову і не сказав більше ні слова. Але згодом він завів про це мову з Плямистою Антилопою. Пікуні, повідомив він, полюють на берегах Жовтої річки, яку від річки Мушлі відділяє пасмо гір, і порадив кроу не потикатися в ті краї.