— Чом би мені не стати заманювачем бізонів, дарувальником достатку? Невже я не міг би добувати своєму племені їжу, одяг і знаходити притулок?
Так, бізони — їхнє м’ясо і шкури — задовольняли майже всі наші потреби; полюючи на бізонів, ми мали достаток.
Наступного дня ми переселились до річки Два Талісмани і розбили табір у міжгір’ї біля підніжжя бескидів, де знаходилася пастка на бізонів. Через два дні повернулися наші гінці з табору кайна і привели Малу Видру — сивого, сухорлявого, енергійного дідуся. Здавалося, його великі гарні очі бачили те, чого іншим не було видно. З ним прибула його стара дружина, знахарка. Свій священний вігвам вони поставили осторонь від нашого великого, гомінкого табору. На ньому були намальовані в повен зріст два бізони — бик і корова.
Увечері Самотній Ходак запросив Малу Видру до свого вігвама. Мені хотілося почути їхню розмову, і я проштовхався крізь натовп жінок, що юрмилися біля входу.
Коли зайшов старий, Самотній Ходак вигукнув:
— Ласкаво просимо, Людино Сонця, Дарувальнику Достатку! Сідай тут, поруч мене.
Звідусіль залунали вигуки:
— Ласкаво просимо, мудрий чоловіче! Ласкаво просимо до нашого табору!..
Мала Видра сів ліворуч од вогнища. На ньому були шкіряні куртка й штани, світлі мокасини, розфарбовані священною тьмяно-червоною фарбою. На його шкіряній накидці був намальований талісман Малої Видри — два бізони. Малюнок був зроблений чорною фарбою, серця обведені червоною. В дідові коси були вплетені стрічки з хутра видри. Порівняно з вождем і воїнами в яскравих костюмах, розшитих голками дикобраза, Мала Видра був одягнений дуже скромно.
Як тільки він сів біля вогнища, жінки подали частування — язик бізона і пеммікан. Я помітив, що заманювач бізонів відрізав маленький шматочок язика і, пробурмотівши слова молитви, зарив його в землю коло ніг. Потім став розповідати про життя в таборі кайна, а вождь повідомив йому про всі наші новини.
Бенкет тривав довго, і кілька разів священна люлька переходила з рук у руки. Розмова точилася про стада бізонів, яких Мала Видра заманював у пастку, а я жадібно дослухався до його мови. Я помітив, як шанобливо всі гості — вожді, знахарі, великі воїни — ставляться до заманювана бізонів. Вони не тільки шанували його, а й любили. Дуже рідко називали його Малою Видрою: у нього було інше ім’я — Дарувальник Достатку. І знову це ім’я здалося мені чудовим, це було майже ім’я бога.
Після бенкету я зайшов у вігвам Не-Бігуна.
— Вождю, — мовив я. — Мала Видра — велика людина.
— Серед наших трьох племен немає жодної людини, рівної йому, — відповів Не-Бігун.
— Я довго думав і вирішив: стану заманювачем бізонів, дарувальником достатку.
І я з тривогою подивився на Не-Бігуна, не знаючи, що він на це скаже.
— Ти ступив на стежку воїна, іди нею, — сказав він після довгої мовчанки. — Почав ти добре, згодом станеш великим воїном. А заманювачів бізонів мало, дуже мало. На три наших племені залишився тільки один — Мала Видра. Треба мати могутнього таємного помічника, ласку богів, щоб стати заманювачем, а в тебе їх немає. Ти шукатимеш спосіб заманювання стада, доживеш до сивого волосся, і, можливо, тобі жодного разу не вдасться привести стадо бізонів до бескидів.
— І все ж я хочу спробувати.
— Іди до Малої Видри, поговори з ним, — порадив він мені.
Я рушив до вігвама Малої Видри, але незабаром мене взяли сумніви, і я сповільнив кроки. Чи маю я право наближатися до священного вігвама, турбувати запитаннями таку мудру людину? Я вже було повернув назад, та через кілька кроків зупинився.
— Він має добре серце, це написано у нього на обличчі, — сказав я собі. — Я підійду до вігвама і спитаю, чи можна увійти.
Я підійшов до вігвама і побачив двох чорних бізонів, намальованих на жовтій шкурі. У вігвамі горіло багаття. Я зупинився біля входу й вигукнув:
— Мала Видро! Дарувальнику Достатку! Ти вдома?
— Так, так! Заходь! — відгукнувся він.
Я зайшов.
— А, це ти, сину мій! — сказав Мала Видра, коли я підступив до багаття. — Ласкаво просимо. Сідай. Що привело тебе у вігвам старого чоловіка такої пізньої пори?
— О, велика людино, пожалій мене, допоможи! — вигукнув я. — Я хочу стати заманювачем бізонів!
— Ага! Он воно що! — озвався він. — Боюся, що не зможу нічим тобі зарадити. Треба попросити допомоги у предків. Я довго постував, молився і шукав способу заманювати стада, аж поки знайшов таємного помічника, який сказав мені, що треба робити. Чи є в тебе помічник?