Ввечері я помітив, що Чоромана чомусь сумна й задумана.
— Що з тобою? — запитав я.
Вона нічого не відповіла, проте я не наполягав. Та коли я, повечерявши, вийшов із печери, вона пішла слідом за мною. Ми сіли на землю під скелею, що нависала над нами, і Чоромана шепнула мені:— Мій майбутній муже! Огота мені погрожує.
— Що він зробив? — стривожився я.
— Подивися…
Вона простягла руку, і я побачив великий синець трохи вище ліктя.
— Я збирала хмиз на березі струмка, він підійшов до мене, схопив за руку і засичав: «Ей, ти! Востаннє тобі кажу: кинь того собаку-наваха! Я, Огота, буду твоїм чоловіком!» Він хотів ще щось сказати, але до струмка наблизились жінки. Огота до болю стис мені руку, повернувся й пішов геть.
Я затремтів од гніву.
— Цьому треба покласти край!
Я хотів було встати, але вона втримала мене:
— Ні, ні! Не ходи до нього! О, навіщо я тобі розповіла! Я знаю, що Огота не завдасть мені лиха. Більше ми з ним ніколи не стрінемося віч-на-віч. Подумай, що буде, коли тебе здолає гнів і ти вб’єш Оготу! Його друзі вб’ють тебе, а мій батько, Насітіма і Потоша захочуть помститися. О, невже ти не розумієш, що повинен уникати його?
Я зрозумів це і пообіцяв сьогодні не чіпати Оготу, але додав, що провчу його, коли він посміє знову її кривдити.
— Чоромано, — промовив я, — цьому можна покласти край. Ходімо до твоїх батьків, скажемо їм, що я хочу стати твоїм чоловіком, а ти моєю дружиною. Тоді Огота більше не зачепить тебе.
— О, якби ми могли так зробити! Але ти забув про клятву, яку я дала своєму дідові. Я не порушу її, та й мати не погодиться, щоб я стала твоєю дружиною, поки ти не член Патуабу.
— Але навіщо, навіщо дід узяв із тебе цю клятву?
— Він дуже мене любив. Ось чого йому хотілося, щоб мій чоловік був великою людиною і вождем у нашому пуебло.
— Важко мені на серці. Здається, нам не минути біди, — сказав я.
На долину спустилась ніч. У печері розвели багаття. Чоромана шепнула мені:
— Не сумуй. Наші стежки життя у богів, і я вірю, що вони будуть ласкаві до нас!
Тієї ночі я майже не стулив очей. На світанку повернувся Насітіма і, перемовившись з Оговасою, голосно сказав, що пора збиратися на полювання.
Як тільки зійшло сонце, всі мисливці вишикувалися на майдані перед печерами. П’ятьом воїнам Насітіма звелів залишитися в цьому пуебло охороняти жінок, а решті рушати за ним. Разом із моїм братом нас налічувалося сорок шість чоловік; у двадцяти шести були не тільки лук і стріли, а й рушниці. Ми вийшли з долини, піднялися на вкрите лісом плоскогір’я. Звідси було добре видно вершину Обсидіанової гори. Здавалося, до гори палицею перекинути, і ми ще задовго до полудня дійдемо до неї.
Йшли один за одним лісовою стежкою. Ми з братом намагалися ні на крок не відстати від Насітіми. Раптом Самотній Шпиль наступив на розв’язаний шнурок свого мокасина і обірвав його. Довелося стати. Я залишився з братом, мисливці обігнали нас і пішли далі. Серед них був Огота, він злісно подивився на мене, але я вдав, що не помітив його. Я боявся, що можу втратити витримку, коли зустрінуться наші погляди.
Невдовзі ми наздогнали загін, але не стали пробиратися до Насітіми, а плелися у хвості. На широкій просіці Насітіма й Оговаса зупинилися, та ні лосів, ні оленів ніде не було видно, і незабаром ми рушили далі. Ми з братом перетнули просіку і вийшли на лісову стежку, коли раптом пролунали постріли, гучні вигуки. На наших мисливців напав загін індіанців, прикрашених пір’ям і розмальованих чорною та червоною фарбою. Я впізнав їх з першого погляду — це були юти, близькі друзі навахів. Не раз я бачив членів цього племені в таборі мого батька. Першої миті я злякався, гадаючи, що на нас напали навахи, коли ж зрозумів свою помилку, зрадів. Я бачив, як упали троє з нашого загону, чув голоси Оговаси і Насітіми, які закликали нас стріляти у ворога.
Я кинувся вперед, брат ні на крок не відставав од мене. Невдовзі ми опинилися в перших рядах наших воїнів і рушили на ютів. Військовий вождь Оговаса кричав:
— Уперед! Розсиптесь широкою лавою!
Я тільки раз бачив, як люди воюють і вбивають одне одного. Огидне видовище! Це сталося тоді, коли тева взяли мене в полон. Тепер я сам був учасником битви, але не меншу відчував огиду, хоча й хвилювався, як ніколи.
Ми почали стріляти у ворогів, що були від нас кроків за п’ятдесят, кількох убили, але решта й далі сунули на нас. Я зрозумів, що не встигну перезарядити рушницю раніше, ніж вони підступлять упритул, і зможу скористатися нею тільки як кийком. Цієї миті зойкнув брат і випустив лук та стріли. Я помітив, що в нього перебито ліву руку.