— Ні, стріла моя, але вождя вбив мій брат!
— Це правда, мій сину? — звернувся до мене Насітіма. — Це ти випустив цю стрілу?
— Так. Коли брата поранили, я взяв його зброю, — відповів я. — Бачиш, у мене за спиною висить його лук, а в сагайдаку ще зосталося кілька стріл.
Усі повернулися й дивилися на мене, а старий касик простяг мені списа і щита вбитого вождя ютів.
— Візьми, вони твої, — сказав він. — Бережи їх, як спогад про геройський вчинок, який ти здійснив сьогодні. Якби не ти, ми всі лежали б на цій просіці!
Воїни обступили мене і почали вигукувати моє ім’я; збентежений украй, я не міг вимовити й слова і тремтячими руками взяв списа і щита.
Нам залишилося оглянути ще одного мертвого юта. Насітіма схилився над ним і пильно подивився на стрілу, що стирчала в грудях. Потім він випрямився й вигукнув:
— Бачите цю стрілу? Ще одного воїна убив мій син!
Він витяг стрілу і показав її воїнам, що з’юрмилися довкола мене. Всі заглядали мені у вічі, ніби зроду не бачили, а Кутова вигукнув:
— Твій син ще юний, сьогодні він уперше бився з ворогами, проте вбив їх аж двоє!
— Сину, як тобі це вдалося? — запитав Насітіма.
За мене відповів старий касик, показавши рукою на небо:
— З їхньою допомогою він вчинив цей подвиг!
Коли ми збирали й хоронили наших загиблих, на мене наринуло стільки думок, ніби темної ночі я заблукав у дрімучому лісі. Пам’ятав тільки, що під час бою я пережив страх, злість, хвилювання, себе не тямив, ні про що не думав.
Ми поховали вбитих тева і вирушили в зворотну дорогу. Звернуло далеко за полудень, коли ми добралися до скель, що оточували долину з руїнами давнього пуебло. Ми подивилися вниз, але не помітили жодної живої душі. Стурбовані, ми швидко спустилися крутою стежкою і поспішили до печер. О, як ми зраділи, коли з першої ж печери вибігли нам назустріч жінки та воїни, що охороняли їх. Але тепер ми налічили їх шестеро, а лишили для охорони тільки п’ятеро. На превеликий наш подив, шостим виявився Огота. Жінки оточили нас: одні сміялися і радісно обнімали рідних, інші розпитували про своїх чоловіків і, довідавшись, що вони загинули, заходилися плачем.
Коли ж Оговаса підняв угору руку і звелів усім замовкнути, запала тиша. Військовий вождь обернувся до Оготи й різко спитав його:
— Відповідай, як ти потрапив сюди?
— Коли зав’язався бій, я побачив, як один із ворогів кинувся до лісу і помчав стежкою, що вела в долину. Я побіг слідом за ним, але незабаром він зник з очей. Я боявся, що він проникне в давне пуебло і нападе на жінок. Тоді я вирішив повернутися сюди, щоб попередити воїнів і разом з ними захищати жінок, — не задумуючись, відповів Огота.
Оговаса мовчки дивився йому просто у вічі. Ми чекали, затамувавши подих. Нарешті військовий вождь промовив:
— Огото, думаю я, що ти брехун! Думаю я, що ти боягуз! Мабуть, ти пустився навтіки, коли вороги напали на нас, але в мене нема доказів. Очевидно, ніхто не помітив, як ти щез. Тепер послухай мене: до товариства воїнів ти не ввійдеш доти, доки не здійсниш якогось великого подвигу і не доведеш, що ти справді не боягуз.
— Я не боягуз. Усе було так, як я сказав, — озвався Огота.
Він хотів ще щось додати, але військовий вождь повернувся до нього спиною й заговорив із Насітімою. Вирішили негайно вирушати до Поквоге.
Незабаром ми вибралися з долини і далі один за одним побрели стежкою. Попереду йшли воїни, за ними жінки, а замикали процесію ще кілька чоловіків. У разі нападу з тилу вони повинні були захищати жінок. Чоромана несла списа, а Келемана щита вождя ютів. Ішли мовчки. Не чути було ні сміху, ні жартів, вдови оплакували своїх чоловіків, тож було не до радощів. Опівночі ми спустилися до річки, а на світанку переправилися на другий берег і ввійшли в Поквоге. Нас зустрічав натовп людей, їм ми розповіли про бій із ютами.
Старий касик повернув мені орлине пір’я.
— Я передумав, — сказав він. — Ти сам повинен передати пір’я Поаню, адже ти спіймав орла.
Опівдні я підійшов до будинку старенької і покликав її на ім’я. Вона звеліла мені зайти, але я вагався. Надто вже не хотілося мені переступати поріг її житла й знову побачити священну змію, яка наганяла на мене страх і викликала відразу. Але коли Поаню вдруге гукнула мене, я мимоволі послухався. В маленькій кімнатці стояв дивний неприємний запах. Коли мої очі призвичаїлись до темряви, я побачив, що стара сидить біля вогню і пильно дивиться на мене.
— Ти вбив орла, — почала вона. — Я знала, що невдача не спіткає тебе. Ні разу я не помилилася в людях. Подай мені пір’я.