Мовчки я простяг їй пір’я і повернувся до дверей. Мені хотілося якнайшвидше вийти звідси на сонце, але вона жестом звеліла мені сісти навпроти неї, і я знову послухався, не передчуваючи, що побачу й почую ще в цій напівтемній задушливій кімнаті.
Ніжно гладячи орлине пір’я, Поаню сказала мені:
— Сьогодні вранці наш Касик Літа був тут, у мене. Ми говорили про тебе.
Я промовчав, не здогадуючись, що вони могли говорити про мене.
Стара провадила далі:
— Ти спіймав орла. Незважаючи на те, що він роздряпав тобі обличчя, ти не випустив його і задушив. Потім ти бився з ютами і вбив двох — вождя і воїна. Ти хоробрий.
__ Ні, не хоробрий, — перебив я. — Мені було страшно, дуже страшно, я не тямив, що роблю. Мені, власне, нічого й не залишалось, як битися з ними.
Не звертаючи уваги на мої слова, Поаню мовила:
— Ось чому я хочу допомогти тобі.
Вона наскубла пуху, що вкривав шкуру орла, і зробила два жмутики. Потім вирвала гарні пір’їни на хвості і, відклавши їх убік, простягла мені жмутик пуху.
— Цей пух знадобиться тобі для молитовних паличок, — сказала вона. — І трохи пір’я я тобі дам. Ти пришиєш його до свого головного убору.
Вона підвелася й відсунула грати, що загороджували вхід до сусідньої кімнати. Там почувся шерех, потім щось затріщало. Через хвилину пролунав голос Поаню, звернений до змії:
— Годі, годі, не сердься! Це я, твоя прислуга Поаню.
Вона повернулася, тримаючи в руках здоровенну змію. Хвіст змії звисав аж до долівки. Стара від важкої ноші ледве пересувала ноги. Сівши знову біля вогню, вона опустила змію на долівку. Гримуча змія підняла хвоста і підповзла до мене. Я похолов, хотів було схопитися й вибігти, але стара нахилилася, притягла до себе змію і, гладячи її, промовила:
— Ні, ні! Зостанься тут, зі мною.
І змія, ніби зрозумівши слова старої, згорнулася клубком у неї біля ніг. Я бачив, як палали її очі, а вузенького язичка вона то висовувала, то ховала. На довгому хвості стирчали погримки.
Поаню кинула по дрібці священного борошна на всі чотири сторони світу і затягла таку журливу пісню, що в мене мурашки побігли по спині. Потім узяла жмутик орлиного пір’я і почала гладити ним змію по голові. Змія лежала нерухомо, здавалося, вона дуже любить, коли її гладять. Промимривши якесь закляття, Поаню простягла мені пір’я і сказала:
— Тепер ти можеш іти. Про те, що тут бачив, не говори нікому, крім Насітіми і членів Патуабу. Цей обряд я здійснила заради тебе і за згодою Касика Літа. Його звичайно відправляють тільки для дорослих воїнів, але я хотіла нагородити тебе за діла, що їх ти зробив для мене і всіх жителів Поквоге.
— Поаню, ти дуже добра до мене! — сказав я.
Тримаючи в одній руці пір’я, а в другій пух, я підвівся і попрямував до виходу. Вона нічого мені не відповіла, тільки махнула рукою і затягла інші пісні Патуабу. Змія, згорнувшись клубком, завмерла у неї біля ніг.
Я перетнув майдан, зійшов по драбині на дах і тут зустрів Чороману. Сяючи від радості, я показав їй подарунок Поаню.
— Молитовний пух і військові пір’їни! — вигукнула вона. — Де ти їх узяв?
— Це пір’їни орла, якого я спіймав. Мені дала їх Поаню, — відповів я. Мене поривало розповісти їй про все, що відбувалося в таємничому житлі старої, але, пам’ятаючи її волю, я промовчав. Сказав, що хочу пришити ці пір’їни до мого головного убору, а Чоромана зголосилась зробити це сама. Ми увійшли до Келемани, і вона сказала, що пришив половину пір’їн. Вони взялися до роботи, а я поглядав на них і прислухався до їхньої тихої пісні. Це був щасливий день для мене!
Увечері, залишившись із Насітімою на самоті, я розповів йому все, що чув від Поаню, а він порадив мені не розкривати нікому своєї таємниці. У мене було багато ворогів, і Насітіма не хотів, щоб я розпалював у них заздрощі.
Наближалась зима. Ми з братом і Насітімою їздили в ліс по дрова. Треба було запастися дровами до холодів. З нами їздили також сусіди і друзі. Ми завжди брали з собою зброю, бо не були певні, що юти не стежать за нами і не чекають слушної нагоди, аби помститися за свого вождя. Коли ми ще не заготували дров і на півзими, до нас з’явилися два посланці з пуебло Санта-Клара. Зупинившись на Південному майдані, вони зажадали зустрітися з нашим військовим вождем. Оговаса вийшов до них, і вони повідомили йому новину: навахи, команчі, юти й апачі уклали угоду і вирішили знищити усіх нас, землеробів. І я, і Самотній Шпиль одразу збагнули, що нам доведеться воювати з навахами, нашим рідним народом. Ця думка доводила мене до відчаю.
У Поквоге та інших пуебло, що розкинулися вздовж Ріо-Гранде, люди були пригнічені, стривожені. Вони знали, що в будь-який момент ворог може напасти на них. День минав за днем, а ворог не давав про себе знати. Нарешті настала зима, і в горах випав глибокий сніг. Тепер ми були впевнені, що навахи не зможуть подолати гірського хребта. Олені, лосі, індики зійшли з гір у поріччя, і ми майже щодня ходили на полювання. Незважаючи на сильні морози, ми, як і досі, їздили в ліс, аж поки запаслися дровами на всю зиму.