Понуривши голови, ми побрели додому. Біля драбини нас очікував один із друзів. Спочатку він роззирнувся, ніби боявся, аби його не помітили, що він розмовляє з нами, але на майдані вже було порожньо, і він прошепотів:
— Огота і його, друзі обходять членів Патуабу і підбурюють їх проти вас. Вони твердять одне, що вас треба убити. Через п’ять днів члени Патуабу зберуться в ківі. Поки за вами не стежать, сьогодні вночі ви можете піти з Поквоге і повернутися до рідного племені. Я хотів вас попередити, бо обох люблю.
— Дорогий друже, нічого лихого ми не зробили і тікати з Поквоге не хочемо, — відповів я. — Якщо Патуабу вирішить, що ми мусимо вмерти… ну що ж, тоді ми помремо!
— Так, ми не захочемо жити, якщо Патуабу винесе несправедливу ухвалу! — вигукнув брат.
Його слова мене вразили. Я не підозрював, що й він, як і я, так боляче переживає вороже ставлення тева.
Наш друг мовчки пішов, а ми повернулися додому.
Тепер ми вважали, що нам нічого не загрожує, бо навахи, забравши майже всіх наших коней, не чинитимуть нових набігів. Але Оговаса не був певен цього і ввечері призначав вартових на щодень.
Рано-вранці Насітіма, Самотній Шпиль і я вийшли в поле. Загортаючи у вологу землю тверді кукурудзяні зернятка, я думав, чи судилося нам побачити перші зелені паростки. Ввечері, коли ми повернулися додому, нас зустріли Келемана і Чоромана. В обох були заплакані очі. Мовчки поставили вони нам миски з юшкою. Насітіма запитливо глянув на дружину, але вона відвернулася од нього.
— Ну, кажи, що сталося? — запитав він.
Келемана заплакала, не промовивши ні слова, за неї відповіла Чоромана:
— Вампіне, мій майбутній муже! Ми дізналися, що Огота з друзями обійшов усіх членів Патуабу і схилив на свій бік блазнів, висунувши проти тебе нове звинувачення. Він стверджує, що ти знаєш якесь заклинання, і тому вчора навахи пішли цілі й здорові, тева не могли їх ні вбити, ні поранити.
— Насітімо, багато хто вірить цьому або вдає, що вірить, — схлипуючи, озвалась Келемана. — Я знаю, що через чотири дні… так, залишилося всього чотири дні! — Патуабу засудить наших синів. Що нам робити? Як їх урятувати?
— Насітімо, я знаю, що треба робити! — вигукнула Чоромана. — Вони повинні піти звідси до того, як Патуабу винесе ухвалу. Вони мають піти до свого народу і ніколи не вертатися в Поквоге. А я піду з ними! Я зламаю клятву, що її дала дідові, я стану дружиною Вампіна і буду з ним скрізь, куди б він не пішов.
— Ні, ні! — голосно заперечив Насітіма.
Відсунувши миску з юшкою, він зірвався на ноги й заходив по кімнаті.
— Вони не підуть звідси, а ти не зламаєш клятви! Хіба я не член Патуабу? Оговаса, Поаню, Касик Літа — вірні наші друзі. Ми переконаємо блазнів, члени Патуабу ніколи не засудять на смерть наших невинних дітей.
— Але дехто з них — навіть сам Касик Зими — належить до клану Оготи, клану Вогню, — заперечила Келемана.
— Годі! Ми доведемо їм, що Огота боягуз і брехун. Ми нагадаємо їм, що наш син убив пазуристого і двох ютів. Не бійся! Патуабу не зачепить наших синів.
Ніхто не помітив, як у кімнату ввійшов Потоша і став у дверях, слухаючи розмову. Ми здригнулися й огледілись, коли він вигукнув:
— Насітімо! Пам’ятаєш, учора я звинуватив Оготу в тому, що він перерізав тятиву? Так воно й було! Один із пастушків, Вовчий Хвіст із клану Оленя, бачив, як Огота, заховавшись у заростях, став навколішки, дістав ніж і перерізав тятиву. Я знав це ще вчора, коли кинув йому своє звинувачення. У розірваної тятиви кінці обтріпані, а Огота акуратно перерізав її ножем. Разом із Вовчим Хвостом я прийду на раду членів Патуабу і розкажу все, що знаю.
— Так, ти повинен це зробити. А зараз іди до хлопчика і попередь його, щоб він мовчав до того часу, — порадив Насітіма.
Повечерявши, Насітіма сказав, що хоче зараз зустрітися з Касиком Літа та іншими членами Патуабу, і вийшов.
Келемана і Чоромана прибрали посуд, помили його і мовчки повсідалися біля вогню. Мені хотілося подякувати Чоромані за те, що вона готова заради мене зламати клятву, покинути рідних і піти за мною, але зараз, при Келемані я не міг промовити й слова. Невдовзі прийшла мати Чоромани і забрала доньку. Коли дівчина проходила повз мене, я торкнувся її руки… Мій друже, часто одним доторком руки можна висловити те, чого не скажеш словами.