Потім почулися кроки, і до кімнати зайшла близька подруга Келемани — Побезі — Біла Квітка з клану Білої Кукурудзи. Це був клан Людей Зими.
— Келемано! — вигукнула вона. — Поаню прийшла на наш майдан і погукала Вампіна. Вона хоче, щоб він роздобув харчу для її священної змії.
— Але чому вона шукає мене там, де я ніколи не буваю? — здивувався я.
— Еге ж, я також запитала її про це, але вона затисла мені рота рукою і сердито зашепотіла: «Цить! Я знаю не гірше тебе, що його тут нема. Але нехай всі Люди Зими почують мої слова. Я — Поаню — вірю у Вампіна і хочу, щоб він дістав харчу для моєї змії». Вона обійшла майдан і всім казала, що ти повинен принести живого кроля для священної змії. Чуєш її голос? Вона вже прийшла по тебе на Південний майдан.
І справді, ми почули голос Поаню. Келемана витерла сльози і всміхнулася.
— Вампіне! — вигукнула вона. — Поаню — наш вірний друг. Вона захистить тебе, а блазні повинні їй підкоритися.
Я хотів було піти назустріч Поаню, але жінки притримали мене. Через хвилину Поаню вже сама піднімалася драбиною на дах і зайшла до кімнати. Всміхаючись і важко дихаючи, вона присіла на лаву.
— Ти вже знаєш, Вампіне, яке доручення дати тобі я хочу. Це все, що я можу для тебе зробити. Досі я доручала тільки членам Патуабу добувати їжу для священної змії. Завтра ти принесеш мені кроля, живого кроля.
— Якщо мені вдасться його спіймати, — відповів я. — Дякую тобі, Поаню.
Келемана кинулася частувати стареньку, але вона відмовилася і, трохи перепочивши, пішла собі. Невдовзі повернувся Насітіма.
— Сину мій, — звернувся він. — Поаню виявила тобі високу честь. Ти повинен виконати її доручення. Завтра вранці ти поставиш шість пасток на кроликів. На південь від пуебло за полями росте чагарник, і там водиться багато кролів. А зараз пора спати.
На світанку я вирушив на полювання. Біля сільської брами озвалися вартові, сказали, що молитимуться за мій успіх. Я поспішив до найближчого святилища, поклав молитовну паличку на биті негодами камені й перейшов поле, наполохавши двох маленьких кроликів, які ласували кукурудзяними сходами. Вони дременули в кущі, а я знайшов їхні нори і поставив біля них пастки. Пастка була простенька — кругла петля з оленячої жили, кінець якої я прив’язав до куща. Відійшовши трохи вбік, я присів на землю і став чекати. І весь цей час я благав мого кам’яного лева і богів допомогти мені. І вони почули, пожаліли мене! Коли зійшло сонце, я побачив, що кущ, до якого я прив’язав кінець жили, загойдався. Я метнувся до нори і схопив кроля, який борсався в петлі. Прихопивши решту п’ять пасток, я подався додому. Біля брами я зустрів односельчан, котрі поспішали в поле, а також воїнів трьох сторожових загонів. Притискуючи до грудей упійманого кроля, я вдивлявся в їхні обличчя. Дехто, завваживши кролика, всміхався і хвалив мене, але багато хто — о, дуже багато! — дивився на мене спідлоба або вдавав, ніби не помічає. Мені стало сумно. Я вже не радів своєму успіхові. Пригнічений, я підійшов до житла Поаню і назвав її на ім’я.
— Заходь! — озвалася вона.
Відгорнувши завісу на дверях, я зайшов до темної задушливої кімнати.
— Бачу, ти спіймав кроля, — почала вона. — Я знала, що невдачі бути не може. І повернувся ти рано.
Вона встала, підійшла до дверей, що вели до сусідньої кімнати, відсунула грати з вербових гілок. Потім жестом прикликала мене і звеліла кинути кроля. Коли він м’яко впав на долівку, я почув, як заторохкотіли пагримки на хвості священної змії. Мурашки побігли в мене по спині.
Зробивши своє діло, я хотів чимшвидше вийти на свіже повітря, але Поаню затримала мене і звеліла стати навколішки перед гратами. Мовою, якої я досі не чув, якої не розумів, вона молилася Священній, час від часу називаючи моє ім’я. Я тільки здогадувався, що вона молиться за мене. Довго вона так молилась, а потім нарешті відпустила мене.
Того дня ми досіяли кукурудзу, а наступного ранку пішли допомагати Кутові. Його поле розкинулося на південь від пуебло, біля підніжжя скель, які утворювали східну стіну каньйону. Зі сходу з ним межувало поле військового вождя Оговаси. Сьогодні він працював із дружиною та дочкою. Із заходу прилягало поле Теті, його обробляла вдова Теті, два її сини і небіж Огота. Далі починалися густі чагарники, що простяглися на північ і спускалися до річки. На скелях перебував південний загін воїнів, ми добре могли їх розгледіти: одні стояли, інші сиділи на краю безодні.