Чи зрадів я, почувши ці слова? Мій друже, я не вірив своїм вухам. Розгублений, я озирнувся довкола, але навіть ті, хто своєю ненавистю наганяв на мене страх, тепер люб’язно мені всміхалися. Сльози виступили в мене на очах. Ледве переступаючи, я підійшов до лави і сів на місце Оговаси. Підвівся головний шаман і почав заклинати богів, щоб зробили приємною і довгою стежку мого життя, а також стежки всіх тева. Коли він замовк, Поаню схилилася до своєї священної змії, щось прошепотіла їй і затягла пісню. Цю пісню я вже чув багато разів, мене знову охопило хвилювання, захотілося звершити великі подвиги. Коли пісня стихла, я підвівся і, опанувавши себе, промовив:
— Я вдячний усім вам за те, що обрали мене військовим вождем і прийняли до таємної ради Патуабу. Є в мене одне бажання, яке я хотів би негайно здійснити. Надто довго навахи грабували і вбивали беззахисних жителів наших пуебло. Тепер я хочу піти на них війною!
Запала мовчанка. Я сів, дивуючись, як міг я висловити вголос своє велике бажання. Нарешті мені відповів старий Касик Зими:
— Ми, тева, ніколи не ходили воювати в країну ворога.
— Через те вони й не бояться нас! — сказав я. — Щоправда, навахів дуже багато, але вони шастають невеличкими гуртами. Ми порозбиваємо їх один по одному.
— Авжеж! Авжеж! — вигукнула Поаню. — Вони повбивали наших близьких людей, ми мусимо помсти-тися.
Тоді й усі інші члени Патуабу схвалили мою пропозицію. Мене почали розпитувати, по скільки воїнів у загонах навахів і де їх можна зненацька захопити. Радилися ми довго. Касик Літа сказав, що цю пропозицію він обговорить із головним шаманом та Касиком Зими, а на четвертий день увечері сповістить нам своє рішення. На цьому й скінчилась рада.
Я довів Насітіму до нашої оселі, допоміг йому зійти драбиною на дах. Назустріч нам вибігли Келемана і Чоромана. Вони поклали Насітіму на м’яку постіль і з тривогою поглянули на мене. Я всміхнувся.
— Ти вільний, вільний?! — загукала Чоромана.
— Так, він вільний, і члени Патуабу обрали його військовим вождем Поквоге, — повідомив Насітіма.
Почувши це, обидві жінки наче очманіли з радості. Вони плакали, сміялися, обнімали й цілували Насітіму і мене. Потім заходилися готувати вечерю. Чоромана, скінчивши свою роботу, сіла біля мене й сказала:
— Вампіне, незабаром ти станеш моїм чоловіком. Завтра я почну будувати наш дім. Мені допоможуть Келемана, моя мати і тітка.
— Чудово! — відповів я. — До мого повернення ти збудуєш дім.
— До твого повернення? Ти кудись ідеш? Куди?
— На захід. У країну навахів. Помщуся за брата, за тридцять п’ять убитих тева.
— Ні, ні! Ти не підеш! Тебе вб’ють! — закричала вона, обнімаючи мене.
— Насітімо! Одного сина ми втратили, — озвалась Келемана. — Вампіна я не пущу! Він не піде воювати з тими страшними навахами!
— Послухайте, жінки! — різко мовив Насітіма. — Не встрявайте не в своє діло. Через три дні наші касики і шаман винесуть ухвалу. Якщо Вампін піде воювати з навахами, я також піду з ним. Невдовзі ми дізнаємося, воюватимемо ми чи залишимось тут.
— А якщо ви підете на війну, то і я піду з вами! — пролунав голос Кутови.
Він прийшов по Чороману. Не говорячи й слова, вона схопилась і вибігла з кімнати.
Рано-вранці вона знову завітала до нас і сказала:
— Вампіне, сьогодні я почну будувати наш дім. Я впевнена, що касики не дозволять вам залишити долину Поквоге.
— Ми повернемся в Поквоге, і тут, у цьому пуебло, я працюватиму до кінця свого життя, — мовив я. — А ти починай будувати наш дім, щоб до мого повернення він був готовий.