— О, я не можу так довго чекати, — вигукнув я. — Ловцем орлів я хочу стати зараз, поки молодий.
— Не мели дурниць! — суворо мовила бабуся. — Ти добре знаєш, що юнаки і підлітки навіть не мріють про таке. Це ризиковано. Тільки жерці Сонця, та й ті далеко не всі, стають ловцями орлів.
Сонце сіло за високу гору, на вершині якої ще лежав сніг. О, як хотілося мені, як давньому предкові — Пошрамованому Обличчю, знайти дорогу до далекого острова, де живе Сонце! Я попросив би в Сонця могутнього талісмана, який допоміг би мені навчитися ловити орлів. Десятки, сотні орлів!
Повіяло прохолодою. Ми зайшли до вігвама. Моя мама пекла на жару бізоняче м’ясо.
Ще два роки тому ми були багаті. Мій тато дуже старався, і ми мали вдосталь м’яса, шкур і хутра. Коней у нас було понад півсотні. Одного дня тато пішов на війну проти ассінібойнів. Він очолив загін із семи воїнів, і жоден не повернувся додому. Ми довго оплакували тата, часто згадували його. Невдовзі ми втратили наш табун — його украв серед ночі ворожий загін.
Коли не стало батька, я мусив годувати сім’ю, а мені йшла тоді тільки шістнадцята зима.
Багато хто з воїнів нашого племені хотів одружитися з моєю мамою і доглядати нас трьох, але мама відмовила всім. Вона казала, що ніколи не забуде свого чоловіка, який чекає на неї в країні Піщаних Пагорбів.
Та знайшлися добрі люди і пожаліли нас. Вони дали нам коней, щоправда, стареньких, спрацьованих шкап, але ще здатних перевезти наш вігвам і майно, коли табір знімався з місця. Я стеріг на пасовищі чужі табуни, за це мені платили м’ясом, а часом шкурами бізонів, лосів або оленів.
У місяць Нової Трави я зустрів своє вісімнадцяте літо, і тепер сам добував для сім’ї м’ясо та шкури.
Мав я доброго лука і гострі стріли в сагайдаку. Друзі щоразу дозволяли мені осідлати одного з прудконогих скакунів, і я в гурті мисливців переслідував стада бізонів.
Деколи мені щастило вбити оленя або лося. Моя мама вичиняла шкури і шила нам із них одяг. Ми мали що їсти і що вдягнути, але мені хотілось більшого: хотілося мати власних прудконогих коней, гарний вігвам, рушниці, пастки на бобрів, ковдри і гарні сукні для мами й бабусі.
Я знав тільки один спосіб розбагатіти: ступити на стежку війни, захопити табуни у ворожого нам племені і виміняти їх на товари білих людей. Але жоден із військових загонів не хотів узяти мене навіть прислужником. Вожді казали, що я надто молодий. Спочатку мені слід знайти якесь відлюдне місце і постувати там кілька днів. Тільки після священного посту воїни приймуть мене до якогось загону. Вони радили мені забути про хлопчачі ігри, відвідувати вігвами жерців Сонця, а згодом — через дві—три зими — почати священний піст, щоб боги вчули мої молитви і вділили мені своєї чудодійної снаги.
Але того вечора мені здалося, що є другий, легший шлях для досягнення мети. Бабусиних слів я не взяв до уваги. У нашому племені дорого цінувалося пір’я з орлиних хвостів. За один орлиний хвіст давали десять коней або двадцять бобрових шкурок. У форті Червоних Курток[8], тут, на півночі, або у форті Довгих Ножів, південніше, на Великій річці, можна було за сорок шкурок виміняти хорошу рушницю, а за чотири шкурки — ковдру або пастку на бобрів.
Сплеснувши в долоні, я вигукнув до мами:
— Я вирішив стати ловцем орлів! До зими в нас буде табун швидких коней, а у форті білих людей ми купимо все, що нам необхідно.
Мама всміхнулася мені лагідно, як усміхаються дитині, й, похитавши головою, відповіла:
— О ні, мій сину! Може, ти й навчишся ловити орлів, але не раніше, як через багато-багато років, коли ти станеш жерцем Сонця і таким же старим, як Самотній Чоловік.
— Те саме казала йому я, — озвалась бабуся.
— Хіба не все одно: молодий я чи старий! — вигукнув я. — У мене міцні руки. Я певен, що можу схопити орла, потягти його в пастку і задушити.
— І ти, звичайно, не боїшся ні гострого дзьоба, ні пазурів, — глузливо мовила бабуся. — А може, хтось відкрив тобі таємницю і навчив ловити орлів?
— Чи знаєш ти, сину, що дзьоб і пазурі орла вбивають, як жало гримучої змії? — сказала мама. — Якщо орел роздряпає руку, вона чорніє, і людина вмирає. Навіть не всі жерці Сонця стають ловцями орлів. Вони бояться чорної смерті.
— А я не боюся! Я навчусь ловити орлів, — запевнив я. — Так, я буду ловцем орлів!
Мама засміялася, а бабуся нахмурилась і буркнула:
— Не скрекочи, як сорока!
З’ївши шматок м’яса, яке спекла на вогні мама, я загорнувся в ковдру і вийшов із вігвама. Споночіло. У всіх вігвамах великого табору горіли вогнища, а біля них вечеряли люди мого племені. Чуючи їхній веселий сміх, я повторював собі, що також хочу бути веселим і щасливим.