— Сину мій, я не можу виконати твого прохання. Сонце зробило мене ловцем орлів, і я нікому не смію розкрити таємниці. Ми не можемо говорити про те, що відкривається нам у сновидіннях. Невже ти цього не знав?
— Знав, знав… Але сподівався, що…
Я замовк, схопився й вибіг із вігвама, а навздогін лунав глузливий сміх старшої дружини. Я помчав додому, влетів до вігвама і впав ницьма на постіль із звіриних шкур. Я ледве тамував сльози.
— Що з тобою? — стурбовано запитала мати.
— Я сказав Самотньому Чоловікові, що хочу стати ловцем орлів, і просив навчити мене, а його старша дружина обізвала мене божевільним. Насміялася, — відповів я.
— Бо ти і є божевільний! — вигукнула бабуся. — Як ти міг сподіватися, що жрець Сонця відкриє тобі свою таємницю, яку поклявся берегти?
— Міг би хоч натякнути, що він робить там, у пастці, на вершині гори…
— Чому ти на нього раз у раз гримаєш, чому сердишся? — дорікнула мати. — Невже ти не любиш свого онука?
— Я гримаю на нього, бо хочу йому добра. Хочу, щоб він умів відрізнити добро від зла! — різко відповіла бабуся.
— Але чому ти кричиш на нього так, що чути на весь табір?
Не знаю, чим скінчилась їхня розмова. Я підвівся, вийшов із вігвама й подався на ту частину табору, де мешкали сім’ї клану Воюй-Сам.
Підійшовши до вігвама одного старого жерця Сонця, я зупинився й прислухався. У вігвамі було тихо. Я відхилив запону й увійшов. Старий із дружиною були самі. Бачив він погано і не впізнав мене. Дружина назвала моє ім’я. Тоді він звелів мені сісти ліворуч од себе і, здається, відразу забув про мене. Він щось бурмотів собі під ніс, не зводячи очей з вогнища. Коли я заговорив до нього, він здригнувся і наче прокинувся.
— Допоможи мені, — заблагав я його. — Скажи, що робити, аби стати ловцем орлів? Невже треба чекати багато-багато років? Ні, я хочу ловити орлів тепер, цього літа, що почалося з місяця Нової Трави!
Старий довго не відповідав і незворушно дивився на вогонь. Нарешті промовив тихим голосом:
— Було нас п’ятеро ловців, але Старе Сонце, найудатніший ловець, помер, і тепер нас четверо: Самотній Чоловік, Чорний Бізон, Жовта Антилопа і я. Але я осліп і кинув лови. Всі ми разом заприсяглися Сонцем нікому не відкривати таємниці і, звісно, ніхто з нас не зламає клятви. У нас не було й не буде учнів.
Я поглянув на його стару дружину. Вона закивала головою, і я вийшов. Старе Сонце я пам’ятав добре. Він помер на початку зими, коли йому минуло вісімдесят. І я сказав собі, що заслужу право носити його ім’я; скоро, дуже скоро мене назвуть Старим Сонцем. Це було славне ім’я. Я зупинився, поглянув на небо і вигукнув:
— О Нічне Світило! Допоможи мені! Попроси свого чоловіка пособити мені!
І здалося, що місяць почув мене.
Десь опівночі я повернувся додому. Мати й бабуся не спали, при світлі вогнища вони вишивали для мене мокасини. Мені було однаково, гарно чи погано я вдягнутий, вони ж твердили своє: хоч ми й бідні, але ти не повинен ходити, як той лахмай. Вони шили мені сорочки, штани, мокасини з м’якої білої оленячої шкури; були в мене і ковдри — шкіряні на літо, хутряні на зиму. Я був завжди одягнутий не гірше, ніж сини славних воїнів нашого племені.
— Це вже ти був чи не у вігвамі Вождя-Гори, — озвалась бабуся, коли я ліг на постіль із звіриних шкур.
— Еге ж! Там я про дещо довідався. Старий та інші ловці орлів присягнулися Сонцем, що нікому не відкриють своїх таємниць.
— Жорстокі й скупі люди! — вигукнула моя мама.
— Неправда! — закричала бабуся.
— Не треба про них говорити, — перебив я. — Сьогодні мені відкрився шлях, на який мушу ступити. Я не хочу жити з народом мого батька. Я покину це плем’я. Мамо, ми підемо на південь, до твого рідного народу. Я відчуваю, що мені допоможуть люди твого племені.
— Ні, ні, ти звідси не підеш! — закричала бабуся. — Ти не смієш зректися племені свого батька. Це твоє рідне плем’я, і з ним тобі жити довіку.
Я подивився на маму: вона затулила обличчя руками й гірко заплакала. Бабуся обернулась до неї і мовила погрозливо:
— Жінко-Оленице! Перестань плакати! І пам’ятай, що я…
Несподівано моя мама випросталась і, сміливо дивлячись в обличчя бабусі, вигукнула:
— Довго я мовчала, а зараз скажу тобі все! Я не боюся тебе і нікого не боюся! А потакати Маленькою Видрою не смій! Він мій син, а не твій. Відтоді як помер його батько, я тільки й думаю про те, щоб повернутися до мого рідного народу. Маленька Видра вгадав моє бажання: ми підемо на південь.
Мама вмовкла. Ми обоє чекали, що бабуся зачне нас лаяти на всі заставки, і приготувалися дати їй відсіч. Але ця сувора, владна жінка не сказала й слова: вона вперше, здається, визнала свою поразку. Навпомацки, як сліпа, знайшла свою ковдру, загорнулася в неї і доволі видибуляла з вігвама. Ми довго дивилися їй услід, потім перезирнулись.