— Ти з глузду з’їхала! — кричали вони. — Скрізь по рівнині бродять ворожі загони. Вони не пощадять вас — двох немічних жінок і хлопця. Вам не дістатися живими до річки Ведмідь і табору пікуні.
Мати мовчала, скоса поглядаючи на мене, а я сказав, звертаючись до вождя:
— Я знаю, що в дорозі на нас може напасти ворожий загін, але ми мусимо їхати. Я відчуваю, ми щасливо доїдемо до табору пікуні.
— Як син сказав, так ми й зробимо, — підтвердила мати.
— Я стара. Я хоч завтра готова перейти у країну Піщаних Пагорбів, — додала бабуся.
Вождь і старійшини розсердилися й пішли. Орлині Ребра кинув нам на прощання:
— Не забудьте, що ми вас остерігали. Не наша вина, що вас усіх уб’ють.
Ми похапцем поснідали і склали вігвам. Жінки, мамині подруги, допомогли осідлати коней і нав’ючити на них наші пожитки. Мене оточили товариші, вони не могли зрозуміти, чому я вирішив покинути табір. Воїни радили нам трохи зачекати: через кілька місяців плем’я кайна вирушить на південь, щоб разом із пікуні пополювати. Я відповів їм так само, як і старійшинам, що не хочу й не можу чекати.
До сідел трьох в’ючних коней ми поприв’язували жердини од вігвама, самі посідали на трьох інших стареньких шкап і рушили. Попереду їхав я. Коли минали крайні вігвами, бабуся заголосила так голосно, Що собаки завили. Вона ще довго не могла заспокоїтись. Я оглядався на маму: очі в неї світилися, посмішка не сходила з обличчя. Я чув, як вона повторювала стиха: «Нарешті! Нарешті я повертаюся до рідного народу!»
Ополудні ми з’їхали на вершину пагорба і подивилися вниз, у долину річки Багато Мертвих Вождів. Ця річка тече на північ у «країну вічної зими».
На рівнині, на схилах гір, ми побачили стада бізонів, антилоп. Тварини паслися, спочивали, ішли до водопою. Ми притримали коней і якийсь час слідкували за ними. Мати сказала мені:
— Якщо ми переїдемо на другий берег, стада кинуться урозтіч і насторожать наших ворогів, які, може, причаїлися поблизу.
— Ми переїдемо річку, коли стемніє, — відповів я. — А зараз спустимося до неї і в заростях проведемо день.
З’їжджали в долину обережно, щоб не сполохати звірини, потім напоїли коней і завели їх у кущі. Самі поблизу лягли відпочити і проспали до заходу сонця. Прокинувшись, поїли пеммікану[9], переправилися через річку і, виїхавши на рівнину, попрямували на південний схід. Місяць не світив, стукотіли ратицями бізони, тікаючи від нас, але в темряві вороги не могли знати, хто наполохав стада. Прохолодний нічний вітерець навіяв нам запаху шалфею, ще якихось трав, понівечених бізонами.
Моя мама вдихнула на повні груди.
— Як я люблю запах свіжої трави! — вигукнула вона. — Як легко мені на серці! Я така щаслива, що хочеться співати!
— Співай! Співай! — пробуркотіла бабуся. — Там, серед пітьми, ворогам буде любо тебе послухати.
Несподівано поблизу завив вовк, і відразу ж йому відповіла вовча зграя — голосно, протягом.
— От і не треба мені співати! Вони за мене проспівають, — озвалась мама.
О, як ми любили слухати вовче виття! Мені все здавалося, що то звірі між собою перемовляються.
Їхали ми всю ніч, кваплячи наших стареньких шкап. Невдовзі переправилися через північний рукав Малої річки, а потім через південний. Усі тутешні річки — це північні притоки Великої річки (Міссурі). На березі південного рукава ми стали і вгамували спрагу.
Моя мама раптом радісно засміялася й промовила:
— Синочку, ми напилися з моєї рідної річки. Як я люблю річки, що протікають через країну пікуні! А які чудові наші долини, вкриті лісами! Улітку тут багато ягід, а взимку гори захищають нас од вітрів та хурделиць. Та що там говорити! Наша країна таки ліпша, ніж північна країна кайна і сіксіка.
Бабуся згорда пхекнула й вигукнула:
— Дурниці ти мелеш!
Ми не відповіли їй, і вона провадила далі:
— Ця південна країна належить не тільки пікуні, а й нам, кайна, а також сіксіка.
— Еге, твоя правда, — озвалася мама, — але я помітила, що кайна і сіксіка кочують лише на півночі й не поспішають на допомогу пікуні, коли ті воюють із кроу[10], ассінібойнами та іншими ворогами, котрі мріють заволодіти нашою багатою країною.
Бабуся промовчала. Вона не знала, що відповісти.
На світанку ми під’їхали до глибокого каньйону, де протікала річка Крутий Берег. Тут, у гаю, серед беріз і тополь ми стали на денний спочинок. Я зняв поклажу з коней і повів їх до водопою. Раптом на піщаній косі помітив свіжі сліди військового загону, що налічував чоловік із двадцять. На мокрому піску, біля самої води, було видно відбитки долонь і колін. Тут воїни вгамували спрагу, а потім рушили у верхів’я річки. Я затремтів зі страху, пильно роззирнувся по боках, поглянув на схили плоскогір’я, вкритого лісами, але не побачив ні людини, ні звіра. Я боявся, що вороги причаїлися десь поблизу. Я розповів жінкам про сліди на піску. Вони переполошились теж, а бабуся відразу принишкла.