Ми осідлали коней, нав’ючили на них поклажу і виїхали з лісу. Жердини вігвама торохтіли по камінню. Спустившись до річки, ми переправилися на той бік, піднялися крутосхилом на рівнину і аж тоді зупинились, огледілися. На піщаній косі, де я напував коней, стоячи рядком, дивилися нам услід вороги. Вони почали стріляти з рушниць, кулі заривалися в землю за кілька кроків од нас. Ми стьобнули наших коней і помчали галопом по рівнині. До нас долітали глузливі вигуки.
На вершині пагорба між річкою Крутий Берег і річкою Два Священні Вігвами ми дали перепочити нашим змореним шкапам, а самі пильно поглядали назад. Але вороги нас не переслідували. Довго ми говорили про те, як нам дивом пощастило врятуватись, й дякували Сонцю за порятунок. То воно повело мене до піщаної коси! Ворогів було душ двадцять, сліди їхні лишилися тільки на косі, бо береги були кам’янисті. Якби я не побачив тих слідів, вороги захопили б нас у тополиному гаю і не пощадили б.
Коли коні трохи відсапнули, ми рушили далі й над полудень досягли річки Два Священні Вігвами. Вона стала називатися так, коли багато років тому в пониззі пікуні й кайна спорудили на честь Сонця два вігвами.
На березі річки ми зупинилися на відпочинок, напоїли коней, стриножили їх, зняли з них поклажу. Тут ми почувалися безпечно: лісу поблизу не було і вороги не могли непомітно до нас підкрастися. Бабуся назбирала хмизу, мама розвела багаття, дістала з торби сушеного м’яса й заходилася нас годувати.
Коли пообідали, мама зголосилася повартувати, поки ми з бабусею спатимемо. Вона дала мені слово, що розбудить мене ополудні і сама ляже спочити. Але мама не дотримала обіцянки й погукала мене, коли сонце вже сіло. Я прокинувся й почав дорікати їй, та вона тільки засміялася, лягла й відразу заснула біля бабусі, яка ще й не збиралася прокидатись.
Була в нас одна сучечка, чималенька, схожа на вовка. Я назвав її Сінускі — Рябий Писок. Недавно вона втратила своїх цуценят. Навела їх у гаю, далеченько від табуна, і, напевно, вони стали здобиччю койотів або рисі.
Поки я вартував, сука лежала біля мене. Враз вона підхопилася, наїжилась і, потягнувши носом повітря, жалісно заскавчала.
«Чи не загрожує нам небезпека? — подумав я. — Але ж до лісу далеко, а на трав’яних схилах не видно ні живої душі. За кілька сотень кроків од річки росли кущі шипшини, і я вирішив, що там причаївся ворог.
— Сінускі! — прошепотів я. — Хто там ховається? Біжи подивись!
Я плеснув у долоні, і вона побігла: ніколи вона так швидко ще не бігала, збиваючи куряву. Я зірвався на ноги, поклав стрілу на тятиву і розбудив жінок. Вони відразу посхоплювалися, стали розпутувати коней. Сінускі плигнула просто в кущі, але ніхто звідти не вискочив, і крику ми не почули. Страх відпустив нас, і ми з цікавістю чекали, що буде далі. Нарешті сука вийшла з кущів, затиснувши в зубах якесь мале світле звіреня. Воно було живе, ми бачили, як воно звивається. Сінускі бігла до нас риссю.
— Вона знайшла вовча! — вигукнула моя мама.
Це справді було пухнасте сіре вовченя. Підбігши до мене, Сінускі кинула свою знахідку, заскавучала і, поклавши передні лапи мені на плечі, лизнула мене в обличчя. Здавалося, вона благала пощадити мале.
— Не бійся, Сінускі, я його не скривджу, — запевнив я. — Це буде твоє вовченя — і моє.
Я нагнувся і погладив вовченятко. Воно нітрохи не злякалось й завертіло хвостиком. Звірятко було дуже худе і, здається, давно не їло. Ми не розуміли, що сталося з вовчицею, як вона його загубила. Сінускі лягла на пісок біля вовченяти, а воно схопило один з її набухлих сосків і почало жадібно смоктати.
Спутавши коней, жінки знову полягали спати. Заснуло й вовченя, сите, вдоволене. Я радів, що Сінускі його знайшла, бо ж віддавна мріяв приручити вовченя. Довго думав, яке йому дати ім’я, нарешті вирішив назвати його Ніпокана, або скорочено Ніпока. Того дня я й гадки не мав, що це вовченя згодом стане моїм помічником і захисником.
Перед заходом сонця я розбудив жінок, і ми попоїли сушеного м’яса. В сутінках переправилися через річку й поїхали на схід до пагорбів, що розділяли долини річок Два Священні Вігвами і Борсук. Опівдні перепочили на березі струмка Береза. Я дістав із торби вовченя й дав його Сінускі, щоб погодувала.