— Ого-го! Маленька Видра з рушницею! Та він справжній мисливець!
Який я був гордий і щасливий! У сідлі я тримався рівно, кінь гарцював піді мною — звісно, не без моєї допомоги, а я вдавав, ніби мені важко його приборкати.
Ми перебралися через річку, піднялися північним схилом на рівнину. На узліссі троє ведмедів виривали з корінням кущі, перевертали каміння, полювали на мишей та мурахів. Мама погодилася, коли я сказав, що ведмеді нас не цікавлять, і ми поїхали далі. Нам попадалися олені, антилопи, лосі. Нарешті, від’їхавши далеко від річки, ми побачили стадо бізонів. Величезні тварини попаски піднімалися на пагорб. Ми зачекали, поки вони зникли за пагорбом, і подалися за ними назирці.
На вершині пагорба я попустив повід, і кінь, уже давно відчувши бізонів, пустився чвалом. Бізони паслися на відстані пострілу з лука. Я під’їхав близько до стада, бізони помітили мене і, задерши хвости, рвонули навтіки.
Вибравши гладкого дворічного самця, я скерував на нього коня і, наблизившись, вистрілив. Куля поцілила в легені, кров хлюпнула з ніздрів жертви. Я заходився заряджати рушницю. Не раз я чув, як мисливці на повному скаку пересипали порох. Затиснувши під лівою пахвою рушницю, я насипав пороху з рогу на долоню правої руки і спробував зарядити рушницю, але марно — порох здуло вітром. Я спробував ще раз — і знову те саме. «Марне діло! — подумав я. — Порох коштує надто дорого, щоб посипати ним рівнину!» Притримавши коня, я кинув рушницю в кущі й дістав лук і стріли. Мені не треба було підганяти мого гарячого коня, він добре знав, що йому робити. Лишалося тільки скеровувати його на жертву.
Я намітив велику самку, гладку-гладку, вона ледве встигала за стадом. Коли я прицілився, вона круто повернула й помчала назад. Повернув і мій кінь, здавалося, він будь-що хотів догнати бізона. Я не сподівався, що він так круто поверне, і мало не вилетів із сідла, але, на щастя, вчасно схопився за гриву. Кінь узяв чвалом і вмить наздогнав бізона. Порівнявшись із ним, я вистрілив йому в спину, і стріла зачепила серце. Тварина метнулась убік, підстрибнула ще кілька разів і важко гепнула на землю.
Повернути коня назад мені вдалося не відразу. Скочивши на землю, я оглянув убитого бізона й подумав: «Я ще не вмію володіти рушницею, але вправно стріляю з лука». Ця думка заспокоїла мене. Та все ж допікав сором, що я розсипав порох.
Під’їхала мама, простягла мені рушницю. За хвилю прискакала й бабуся.
— Був би ти обережніший, то не випустив би з рук рушницю, — дорікнула мама. — Вона ж не твоя. Ти знаєш, як тішиться нею Червоні Крила. Що б ми робили, якби рушниця поламалась?
— Старий зрозумів би, що не слід було давати рушницю дурному хлопчиськові, — докинула бабуся.
Я промовчав. Не хотів їм признатися, що то я сам кинув рушницю. Ми перевернули тушу самиці, аби зручніше було здирати з неї шкуру. Жінки взялися до роботи, а я виїхав на найближчу гору: треба було пильнувати, бо ворожий загін міг захопити нас зненацька.
На вершечку гори я знайшов стару яму. Колись вона була пасткою для орлів. На дні лежало пріле листя, паліччя — рештки настилу чи даху. Розгрібаючи сміття, я наткнувся на людський череп. Мить — і я вистрибнув з ями. В дитинстві я чував, що можна схопити невиліковну хворобу від дотику до людського черепа.
Я сів на краю ями, дивився на нього і сушив голову, як він тут опинився. Якщо це череп ловця орлів, то де його скелет? Так нічого й не надумавши, я почав уважно оглядати пастку. Яма була вузька й глибока. Коли б я став у ній на повен зріст, то над поверхнею було б видно тільки голову.
Я уявив собі ловця орлів, що зачаївся в цій ямі. Вгорі над ним настил із тонких гілок, на настилі опудало вовка, набите травою. У боці стримить шматок свіжої печінки. Ловець терпляче чекає орла. Але як він його заклинає? Цього я не знав. Як він здолає могутнього птаха? Мені казали, що рани від дзьоба й пазурів орла часто бувають смертельні. Як захистити себе від дзьоба й пазурів? Я не знаходив відповіді і зажурився. «Мабуть, правду казав дехто, що мине багато-багато зим, перш ніж я стану ловцем орлів», — подумав я.
Потім я згадав слова Червоних Крил і повеселішав:
— Цього літа я навчусь ловити орлів! — вигукнув я.
Я подивився вниз на рівнину, де працювали мама та бабуся. Вони вже злупили шкуру із самки, забрали м’ясо і прямували до туші молодого бізона. Невдовзі на рівнині з’явилися мисливці з нашого табору. За ними їхали жінки. Вони зупинилися біля підніжжя гори і перемовилися з моєю матір’ю. Потім один із мисливців повернув коня й з’їхав на гору. Це був Довгий Вовк із клану Ніколи Не Сміються, юнак, старший від мене на дві-три зими.