Я біг щасливий до нашого вігвама. Мені хотілося чимшвидше опинитися на крутому схилі високої гори і пройти через перше випробування. Ми довго говорили про це з мамою, а бабуся вперше за останні дні лагідно поглядала на мене й підбадьорювала.
Наступного дня, коли сонце вже піднялося високо в небі, мене покликали до вігвама Червоних Крил. Я зайшов і сів на ложе праворуч від старого. Зліва від нього сиділа його старша дружина, котра носила й берегла священну люльку, за нею рядочком розташувалися чоловіки — учасники ритуалу. Більшість із них прийшли з барабанами. Біля входу, праворуч од мене, посідали молодші дружини Червоних Крил зі своїми подругами; які мали підспівувати.
У вігвамі панувала тиша: ніхто не курив. Усі були серйозні, зосереджені й не зводили очей із маленького багаття; вони думали про священну люльку. Перегодя всі повернули голови до Червоних Крил. Пофарбованими в червоне вербовими обценьками він видобув із багаття кілька багрових жарин і поклав їх перед собою на землю. З кожної торбинки дістав по пучечку духмяної трави і кинув на жарини. Заструмував ароматний димок. Старий та його дружина простягли руки і, набравши пригорщами диму, почали терти долонями обличчя, волосся, одяг; вони очищалися перед тим, як доторкнутися до Люльки Грому. Старша дружина підвелася, зняла з жердини згорток із шкур, заходилася розв’язувати всі чотири ремінці. Червоні Крила знову кинув на жарини пучечок духмяної трави і, провівши долонями по згортку, затягнув першу з чотирьох священних пісень, які співаються при розмотуванні люльки. Всі почали підтягувати. Це була пісня Давнього Бізона.
…Важко мені про це згадувати. Давно нема тих, хто співав священних пісень того далекого ранку. їхні тіні пішли в країну Піщаних Пагорбів, а люльку закопали в землю разом із тілом Червоних Крил. А ті, що залишилися… хто вони? Називають себе пікуні, але не такими були справжні пікуні. Щасливі ті, що пішли у країну Піщаних Пагорбів! Вони бачать, як білі винищують нашу дичину, загарбують нашу велику країну, прирікають нас на голодну смерть, відбирають у нас дітей і навчають їх своєї мови, своїх звичаїв. Білі примушують наших дітей поклонятися своїм богам і переконують їх, що всі наші звичаї безглузді й смішні, що Сонце — просто вогняна куля, яку рухає по небу той, кого вони звуть Творцем Світу!
Що ж ми бачимо тепер? Наші діти забули все, чого навчали їх батьки, а від білих також нічого не навчилися. Вони не вірять ні в що! Вони зреклися рідного племені, стали жорстокі, брехливі. Не маючи ні снаги, ні знання, вони не здатні йти й дорогою білих. Крадуть, обдурюють не тільки білих, а й одне одного, не живуть, а животіють, голодують, хворіють, умирають. І добре, що вмирають! На землі не лишилося місця для пікуні. Білі забрали в нас усе: землю, стада, дичину, навіть віру і звичаї! Та годі! Повернімося до днів моєї юності! Розповідаючи про щасливе чисте життя пікуні в ті Далекі часи, я хоч трохи забуду про наше лихо й нужду.
Яка тиха, печальна, зворушлива пісня Давнього Бізона! Я слухав її з хвилюванням. Змовкли голоси, і старша дружина Червоних Крил зняла перший покров зі священної люльки. Потім проспівали пісню Антилопи, і другий покров було знято з люльки. За другою піснею полинула третя — пісня Вовка, а за нею, нарешті, пісня Птаха Грому. Стара жінка зняла останній, четвертий покров, і ми побачили священну люльку, оздоблену хутром і пір’ям. Гучні радісні вигуки наповнили житло жерця. Високі дзвінкі голоси жінок злилися з чоловічими голосами — низькими, приглушеними і не вщухали ще довго.
Тим часом Червоні Крила розвів на блюдечку священну фарбу. Вона була червонувато-бурого кольору, її виготовляли з червоної глини, яку наш Старий, що створив світ, розкидав по ярах і виярках. Ми знали, що Сонце найбільше любить червонувато-бурий колір.
Коли старий жрець Сонця взяв блюдце, я підсунувся до нього, і він помазав мені священною фарбою волосся, обличчя й руки. Піднявши краї своєї шкіряної ковдри, він почав мене обмахувати ними, наче крилами Птаха Грому. При цьому він голосно благав Сонце, усіх живих істот, що населяють повітря, землю і воду, захищати мене й, зокрема, допомагати мені витримати довгий тяжкий піст.
Священний ритуал наближався до кінця. Червоні Крила підняв угору священну люльку, і всі заспівали пісню Птаха Грому. А старий жрець, тримаючи в руках люльку, почав танцювати переді мною і довкола багаття танець Птаха Грому. Нарешті він опустився на ложе і вигукнув:
— Я зробив для тебе все, що міг. А зараз іди!