Одна з його дружин простягла мені рушницю, порохівницю і мішечок із кулями. Сльози застилали мені очі. Я взяв усе те і вийшов із вігвама. Чоловіки й жінки, що з’юрмилися біля входу, розступалися, даючи мені дорогу. Я побачив неподалік Довгого Вовка. Коли я проходив повз нього, юнак гукнув мені:
— Маленька Видро, сьогодні ти починаєш постувати, а я вирушаю на полювання! Вб’ю вовка на приманку для орла.
Я ввійшов у наш маленький вігвам і присів на купі звіриних шкур. Мати подала мені їсти, сіла поруч і, обнявши мене, заплакала:
— Може, я востаннє подаю тобі їсти, — заговорила вона. — О, як я боюся за тебе! Ти залишишся сам-один там, у горах, де шастають хижі звірі. Хто знає, чи повернешся ти до табору?
— Не скигли! — гримнула на неї бабуся. — Твій син уже не хлопчик. Доволі ти няньчилася з ним. Тепер він дорослий мужчина. Хоч би яка йому загрожувала небезпека, він повинен іти їй назустріч.
— Якби це був твій син, ти не була б така жорстока.
— Був у мене син, і я ніколи над ним не скиглила, — заперечила бабуся. — Я зробила його сміливим воїном. Ти, його дружина, маєш це знати.
Я розумів, що вона зичить мені добра, але не міг стерпіти того старечого бурчання. їсти мені перехотілося. Я взяв велику хутряну ковдру, рушницю і сказав, що пора йти. Мати вирішила мене провести. Коли ми вийшли з табору, вона ще раз обняла мене, сіла на землю і, накинувши на голову ковдру, заридала.
Я переправився на той берег річки і пішов стежкою, протоптаною великою звіриною: вона вела до верхнього озера, і я знав, що в цьому році жоден наш мисливець тут не проходив і не пройде, поки не закінчиться мій піст. Цією стежкою ходили тільки бізони, лосі, олені, а також нічні хижаки. Я молився, щоб ведмеді чи вовки не напали на мене.
Проминувши нижнє озеро, я видерся на скелю, з якої зривався водоспад нашої жінки-воїна, яку звали Прудка Орлиця. Колись ця жінка постувала у темній печері на схилі гори. Я відшукав печеру і, побачивши чорну діру, подумав: «Ця жінка не злякалась постувати у цій дірі. Тут вона побачила віщий сон. Невже я, мужчина, злякаюся? Ні! Мені не бракує хоробрості».
Я пришвидшив ходу і незабаром опинився в лісі, що тягнувся аж до підніжжя Червоної гори. Олені, лосі тікали, коли я наближався до них. Вийшовши з лісу, я почав підніматися західним схилом Червоної гори. На галявині паслися гірські барани і білі кози. Барани, побачивши мене, кинулися навтіки, а кози спокійно поскубували траву, немов не помічали мене.
Перед заходом сонця я став і подивився вниз: біля підніжжя гори розкинулося верхнє озеро. Тут, на схилі, я знайшов місце, цілком зручне для посту. Переді мною стояла скеля заввишки як сосна, а в скелі була маленька печера, де я міг заховатися од вітру і дощу. Кроків за тридцять — сорок від печери дзюркотів струмок, що витікав із тріщини в скелі. Я спустився до нього, напився крижаної води, потім заліз у печеру, розіслав ковдру і ліг. Печера була неглибока, але кам’яна брила нависала у мене над головою і мала захистити од вітру і дощу.
Я лежав на боці, обличчям до долини. Промені сонця забарвили вершини гір, але багряні відблиски швидко щезали. Почорніло внизу озеро; я побачив на воді білі смуги, певно, по озеру пливли качки чи бобри. Я боявся наближення ночі. Споночіло. Тьмяно вилискував струмок біля підніжжя скелі. Уперше я мав провести ніч на самоті. Там, у далекому таборі, мама, Червоні Крила і навіть моя буркотлива бабуся молилися за мене, бажали мені удачі. Я згадав про них, і мені полегшало. Та враз я здригнувся і весь похолов: з темряви до мене долинув протяжний крик. Мені здалося, що так кричати не може жодна жива істота.
Стиснувши у руці рушницю, я затамував дихання, сів і напружив слух. Страшно було знову почути той моторошний крик, але я відчував, що повинен його почути, аби знати, хто мені загрожує. Одначе ніщо не порушувало тиші. Не чути було ні крику, ні ходи. Струмок тихо жебонів у виярку, що тягнувся від моєї скелі схилом униз. Береги схилу вкривало каміння, що нападало зі скель. Коли б якась звірина чи принаймні кріль пробігли тут, то зрушили б каміння, і воно з гуркотом покотилося б додолу. Та я був певен, що відтоді як я сховався в печері, жодна істота не перетинала виярку. Але хто ж усе-таки кричав? Істота без плоті, крові і кісток? Тінь предка? Я пригадував, що чув про тіні померлих. Люди казали: вони безмовні і невидимі. Тільки собаки чули тіні померлих. Нерідко вони, збившись у зграю, з настовбурченою шерстю і несамовитим гавканням прожогом мчали через табір, одганяючи геть тіні вбитих нашими вошами ворогів.