Коли орла не стало видно, я перевів погляд на гірських овець. Разом із малечею вони мчали на захід і невдовзі зникли з очей.
Я розсердився на орла за ягнятко, але, поміркувавши, передумав. Чи винен він, якщо й ми, люди, чинимо так само? Орли годуються ягнятами, козенятами, кроликами і пташенятами, а ми вбиваємо тварин, щоб забезпечити собі їжу та одяг. І орли, й люди просто роблять те, для чого їх створив Старий. З такою думкою я заснув.
Прокинувся я, коли вже зайшло сонце. Здригнувшись, сів, провів очима по схилу гори. Там не видно було жодної тварини. Я спав міцно, мені не приснилося нічого. Сум огорнув душу. Хто знає, чи побачу я віщий сон, скільки часу доведеться мені пробути в печері? Я протер очі, знову оглянув схил і в сутінках спустився до струмка. Напившись, заквапився назад до печери, але швидко йти не міг: охляв я від посту, аж ноги підкошувалися.
Легенький західний вітерець, що повівав серед дня, ущух надвечір. Ураз споночіло. До мене долинув шум далеких водоспадів. Наслухаючи їх, я згадав тата. «Водяні потоки, що падають із високих скель, — казав він, — гомонять між собою, але ми не розуміємо їхньої мови. Відколи Старий створив світ, звучать їхні голоси і звучатимуть вічно. А ми, люди, народжуємося, вмираємо, і наші голоси замовкають назавжди».
Я не пам’ятаю, щоб мій тато лаявся чи підвищував голос, навіть коли приборкував норовистого коня. Ім’я в нього було Ранковий Орел, а в таборі його прозвали Тихим. Усяк його так кликав: і старе, й мале. Тихий! У сім’ї він був лагідний і тихий, але в бою, твердили наші воїни, ніколи не пасував перед ворогами і пощади їм не давав.
Я лежав у печері, повитій чорною млою, і думав про тата і про себе. Я просто хотів стати ловцем орлів, але водночас не мав права обминати стежку, якою ходив мій тато: мусив разом із народом битися з ворогом.
Раптом я почув плескіт у струмку й аж здригнувся. Хотів було скинути ковдру і схопитися на ноги, але зразу ж схаменувся.
«Сміливіше! — сказав я собі. — Лежати спокійно! Ти повинен лежати спокійно!»
Та ой як нелегко було стримати хвилювання! Як мені кортіло дременути звідси!
Невдовзі почулося пирхання, сопіння, а легкий вітерець війнув ведмежим смородом.
Ще при перших звуках на воді я подумав про ведмедя, а тепер остаточно впевнився: у струмку купається ведмідь. Чорного ведмедя я не боявся, та якщо у воді бовтався грізлі — біда мені буде.
Подумки я закликав Сонце на поміч, а ще заблагав Ведмежого Предка відвернути оцього свого нащадка від мого сховку. Досі я не стрічався з великим ведмедем, та начувся про нього чимало. Щоліта кілька чоловіків нашого племені опинялися в його лапах. Підступнішого звіра годі знайти. Щоправда, не всі грізлі однакові. Одні, помітивши людину, самі тікають, інші не звертають на неї уваги, але є й такі, що нападають на жертву, вбивають її або ж калічать.
За шумом я визначив, що ведмідь качається в струмку. Та ось плюскіт припинився. Вода стікала з ведмедя цівками. Потім наче громи вдарили — ведмідь почав обтріпуватись. Сумніву в мене більше не було: то грізлі. Знов я став молитись, благати в Сонця помочі. Зашелестіли кущі, з-під ведмежих лапищ зривалося каміння, котилося схилом. Чути було, як довгі пазурі стукають об каміння. Ведмідь ішов просто на мене!
О, як мені зробилося страшно! Я весь тремтів і сходив потом.
Тікати було пізно — вмить наздожене. Лишалося одне: коли він підніметься до моєї печери, наставити на нього дуло рушниці і спустити курок. Якщо я його не вб’ю, то, може, спалах пороху і грім пострілу злякають його, і він, поранений, кинеться тікати. Але надія на порятунок була така мізерна…
Коли б я не ворушився, ведмідь, може, не помітив би мене і звернув убік. Але, прислухаючись до його кроків, я відчув, що він прямує до моєї печери. Я ж мусив повернутися, потім сісти і взяти в руки рушницю. Хоч я старався робити це тихо, але, напевно, ведмідь почув шерех у печері. Гучно пирхнувши, він побіг хутчіш, і я зрозумів, що він мене вже побачив. Трьома стрибками він опинився біля підніжжя скелі. Хоч як було темно, але я розгледів величезне чорне тіло біля входу. Я нахилився і, встромивши дуло рушниці в довгу м’яку шерсть, вистрілив. Сліпучий спалах — і я побачив перед собою велетенського грізлі. Поранений, він щосили заревів, і я відчув на обличчі його гаряче смердюче дихання. Він ліз далі в печеру і мордою вже ткнувся мені в груди.
Відсахнувшись до кам’яної стіни, я чекав смерті. Знову ведмідь страшенно заревів, і враз величезне чорне тіло поволі стало осідати назад і зсуватися вниз. Марно намагався він утриматись, вчепитися пазурами передніх лап за долівку печерки — сили його покидали. Він пихтів, сопів, та нарешті зірвався й покотився схилом. Запала тиша.