Я його вбив! Одним пострілом я вбив велетенського ведмедя! Я здійснив подвиг! Найбільшим подвигом вважалося в нас убити ворога — сіу, кроу, ассінібойна, але той, хто перемагав сірого ведмедя, заслуговував не менше слави. Подумки я уявив: ось я стою перед вігвамом, який збиралися спорудити на честь Сонця наші жінки, і промовляю голосно, щоб усі чули:
«У місяць Нової Трави я постував у маленькій печері на схилі Червоної гори, на північ від верхнього озера Два Священні Вігвами. В нічній пітьмі на мене напав великий сірий ведмідь. Я приклав до його грудей рушницю, вистрілив і вбив одразу. Ось мій трофей: намисто з пазурів грізлі!»
А коли я замовкну, воїни почнуть мене вихваляти… І тоді я зможу глянути просто у вічі невірі Довгому Вовкові й сказати йому: «Боги допомагають тому, хто постує і молиться!»
Отак собі розмірковуючи, я насипав на долоню трохи пороху і перезарядив рушницю. Тепер я ладен був позмагатися з будь-яким ворогом.
Тієї ночі я втратив усяку надію побачити віщий сон. Лежачи на боці, я дивився на Сімох[12], що поволі пересувалися на північ, і благав змилуватися наді мною. Із-за гір засяяло бліде світло: сходив місяць, і в напівтемряві я роздивився внизу величезну ведмедячу тушу. Він лежав біля підніжжя скелі, недалеко від струмка. Коли Нічне Світило піднялося високо над горами, я спустився до ведмедя. Він був більший, ніж я гадав, — як старий бізон. Я заглянув у роззявлену пащу і побачив чотири жовтуватих ікла завдовжки як мій великий палець. Цілу зиму ведмідь лежав у барлогу, шкіра його ще не встигла облізти, навіть злиняти. Шерсть була довга, темно-сіра.
Я обійшов кілька разів мертвого звіра. Чим більше я дивився на нього, тим веселіше ставало в мене на душі. Враз я відчув себе дуже щасливим, і мені закортіло затягти переможну пісню. Я таки вискочив на тушу й затанцював, стиха мугикаючи. Перегодя поклав рушницю на землю, дістав ножа і повідтинав довжелезні пазурі з передніх лап.
Тепер, якщо пікуні потрібні ковдри, одяг, намиста та ласощі, жадібні мисливці здирають з убитих ведмедів шкури і вимінюють їх на товари у білих людей. Не так було за моєї молодості. Ми обходилися з ведмедями як з нашими ворогами — скажімо, кроу, ассінібойнами. Тільки замість скальпа ми зрізали в них пазурі, а м’ясо й шкуру приносили в жертву Сонцю.
Я сховав пазурі в мішок, підвівся і почав молитися: «О Сонце! Тут, сьогодні, я приношу тобі в жертву тіло оцього свого ворога. Я ослаб, уділи мені своєї сили! Я темний, простели для мене стежку і поведи по ній! Помилуй мою маму, бабусю, всіх моїх родичів, усіх чоловіків, жінок, дітей нашого племені! Зглянься над ними! Поможи нам пережити лихо! Даруй нам довгого та щасливого віку, благаю тебе! О Сонце! Пошли мені те, задля чого я тут постую та молюся! Пошли мені і якнайшвидше видіння, яке для мене так потрібне!»
Помолившись, я спустився до струмка, помив руки, ножа, напився й попрямував назад до печери. Біля вбитого ведмедя я знову зупинився, потішився ним і нарешті поволі почав видиратися схилом, яким скотився ведмідь. На камінні темніли кров’яні плями.
Не ступив я і трьох кроків, як щось просвистіло в мене над головою. Велика кам’яна брила пролетіла ліворуч і впала у виярок. Я кинувся до печери, і тут у мене за спиною гухнула друга брила. Захеканий, трясучись, я переводив дихання у своєму притулку. Я врятувався просто дивом!
Я подумав: ці дві брили не могли самі відколотися від скелі, бо не чути було тріску. Отже, їх скинуто з вершини. Хтось хотів мене вбити!
Думка про нового ворога нагнала на мене страху. Від голоду я охляв: зустріч із ведмедем додала мені сили, але коли минуло моє збудження, я знову відчув слабість. Паморочилася голова. І враз серед тиші я почув протяжний крик, той самий крик, що налякав мене першої ночі. Він повторився тричі, я похолов од страху. Крик линув із вершини гори, і мої сумніви остаточно розвіялися: кам’яні брили не зірвалися, їх скинуто! Там, нагорі, ховається ворог, який посягає на мов життя!
Невже Червоні Крила, великий жрець Сонця, припустився помилки, пославши мене постувати на цю гору? Де ж захист Сонця? Звідусюди мені загрожувала небезпека! Не встиг я вбити ведмедя, як з’явився новий, ще страшніший ворог. Мабуть, це був воїн якогось західного племені, а всі західні племена ворогували з нами. «Тут я не побачу віщого сну, — думав я. — Я навіть не можу заснути від страху. Коли почне світати, я покину це місце і вернуся додому».
Безперечно, мій ворог знав стежку, якою я прийшов сюди, і, напевне, влаштує засідку. Треба знайти іншу стежку. А коли я повернуся живий у табір, як соромно буде признатися, що я нічого вві сні не бачив і втік з гори! І як сміятиметься з мене той Довгий Вовк!