Сумно було мені того вечора, а стежка до орлиної пастки здавалася довгою-довгою.
Наступного ранку, саме перед сніданком, з вігвамів клану Ніколи Не Сміються до нас долинуло голосіння: Довгий Вовк помер!
— Ха! Що заробив, те й має! Мине ще багато часу, поки наша молодь послухається білих торговців і ступить на їхню стежку! — вигукнула бабуся.
— Але ж він був ще надто молодий, йому бракувало здорового глузду! Мені дуже жаль його, — відказала мама.
— А я сподівався, що він одужає, — промовив я.
— Не хочу я тут сидіти й вислуховувати, як ви побиваєтесь за тим хлопчиськом! Піду-но я до вігвама Швидкого Бігуна, його дружини дадуть мені поснідати, — пробурчала бабуся.
Виходячи з вігвама, вона пирхала, щось муркотіла собі під ніс.
— І чого вона все злиться та свариться на нас? — запитав я в мами. — Нічим їй не догодиш.
— Багато зим прожила вона на світі. Ми мусимо терпіти її бурчання.
Ми їли мовчки. Я бачив, що мама зажурилася. Вона думала про небезпеки, яких мені скоро доведеться зазнати. А мені кортіло довідатись, чи скоро я поїду на війну і який загін мене візьме до своїх лав.
Поснідавши, я подався на пасовище відвести коней до водопою. Сінускі й Ніпока дріботіли за мною слідом. Вовченя погладшало і ледве бігло. Воно стало потроху відставати, і я взяв його на руки. Я помітив, що вовченя кмітливіше й цікавіше, ніж цуценята його віку. Воно обнюхувало каміння, кущі, траву, знаходило сліди звірів, що вночі пробігали тут. Дійшовши до своїх коней, я сів на одного з них і посадив перед собою Ніпоку. Вовченя дуже любило їздити на коні, крутило хвостиком, намагаючись лизнути мене в обличчя.
Того ранку, коли я поїв коней, жінки з клану Ніколи Не Сміються пройшли повз мене. Вони прямували до гаю, щоб поховати тіло Довгого Вовка на одному з дерев. Воно було загорнуте в широку ковдру, і ніс його на собі старезний в’ючний кінь. Коня вела за повід одна жінка. Я відчував великий жаль за покійником, за тим, хто кілька ранків тому підійшов до мене, коли я стояв біля старої орлиної ями, і почав хвалитися, що тут він спіймає орла. А сьогодні — його тінь уже відлетіла до Піщаних Пагорбів і вічно житиме у похмурій країні мерців. Я вірив, що мене не скоро спіткає така доля. Я помолився Сонцю, Першому Крукові і попросив їх послати мені довгих і щасливих літ.
Напоївши коней, я відвів їх знову на пашу і побіг спочатку до Червоних Крил, а потім до Швидкого Бігуна. Я хотів запитати їх, чи знають вони, хто набирає військовий загін, щоб піти війною проти наших ворогів. Вони назвали трьох ватажків. Я обійшов усіх трьох, прохаючи кожного з них доручити мені носити люльку. Нагадав їм і про те, що я вже постував, бачив віщий сон і маю таємного помічника.
Вони відповіли, що я спізнився. Кожний із них уже вибрав собі підлітка, який носитиме люльку і прислуговуватиме.
Понуро побрів я до Червоних Крил, і старий мене трохи втішив. Сказав, що інші загони згодом також стануть на стежку війни, і я неодмінно приєднаюся до котрогось. І дозволив мені користуватися його рушницею, щоб я зміг забезпечити м’ясом і шкурами обидва вігвами — його і наш. Потім він звелів дружині, «яка сидить поруч нього», подати йому мішок, що лежав у найдальшому кутку вігвама. Розв’язавши зав’язки, він дістав із мішка дві пастки на бобрів, куплені в білих торговців із форту Червоних Курток.
— Бери! — вигукнув він і кинув їх на землю мені до ніг. — Давненько вони не були в ділі. Нікому я їх ще не давав. Наші мисливці — народ легковажний, не бережуть чужого добра. Тобі ж даю ці пастки, хоч ти й молодий, бо знаю, що збережеш їх. Лови бобрів і терпляче чекай, коли тебе покличуть на війну. А свої боброві шкури виміняєш згодом на рушницю.
— Але я не вмію ставити пастку на бобра! — заперечив я. — Мисливці племені кайна не хотіли мене навчити. В кожного з них був якийсь свій, відомий тільки йому спосіб ставити пастки, і вони нікому не відкривали своїх секретів.
— Знаю, знаю! Те саме кажуть і наші мисливці, але все це пусті слова. Є тільки два-три способи ставити пастки, мисливці засвоюють їх од старших або самі доходять до цього. Ти ще молодий, щоб самому збагнути мисливські секрети. Приведи-но двох коней, я хоч і старий, але ще навчу тебе ловити цих розумних звірків.
Я привів двох своїх коней і, сідлаючи їх, чув, як старий співав у вігвамі пісню Вовка. Перегодя він мовив своїм дружинам:
— Гай-гай! Давненько я не співав цієї пісні, що приносить мисливцеві щастя! Сьогодні я почуваю себе сильним і бадьорим, і мені хочеться допомогти нашому юному родичеві. З ним я сам наче молодію.