Мені стало так прикро, що я ледве не заплакав. Поволі поплентався до другої пастки, до тієї, яку поставив сам. Перегодя роздумав, повернувся на берег і, схопивши тичинку, почав нею штрикати мілке дно, шукаючи пастку. Я хотів упевнитися, чи вона на місці.
Раптом я пригадав, що вчора ясно бачив перше кільце на ланцюзі, коли старий уже поставив пастку. А тепер його не було видно! Я миттю повисмикував кілочки, схопив обома руками кілок і почав тягти його з води. Нелегко мені було, я напружував усі сили і нарешті витяг кілок і ланцюг, а далі й бобра — здоровенного бобра, скорченого, задубілого. Його передні маленькі лапки були щільно притиснуті до грудей. Я вхопив звірка за хвіст, одтягнув від озерця і залишив на землі.
Ніпока відразу кинувся до нього. Я відігнав вовченя, але воно знов вернулося, голосно гарчало і все норовило вкусити неживого бобра.
Я був безмежно щасливий! Сівши на землю, я роздивлявся звіра, милувався пухнастим хутром і думав, якого ж великого обруча треба, щоб на ньому розіпнути й висушити шкуру.
Потім я схопився й помчав до другої пастки. Не побачивши верхнього кільця на кілку, я зрозумів, що й тут бобер спіймався. Я хутенько витяг його на берег, звільнив задню лапу з щелеп, і невдовзі моя здобич лежала на траві поряд із першим бобром. Радіючи своїй удачі, я відчував себе багатою людиною. Мені лишалося спіймати ще тридцять вісім бобрів, і тоді я зможу купити рушницю. Я розламав кілька галузок на маленькі палички й полічив, скільки треба днів для цього. Лише дев’ятнадцять днів! Так мало! Раніше як через місяць у мене буде рушниця!
Зоставивши Сінускі й вовченя вартувати бобрів, я швидко, але старанно перезарядив пастки. Тоді зв’язав бобрів за задні лапи і перекинув їх через сідло, Ніпоку посадив у мішок і поїхав додому.
Мати засипала мене похвалами, навіть бабуся всміхнулась, коли перед вігвамом я клав двох великих бобрів. Вони звеліли мені зайти до вігвама і перепочити, я ж бо зробив свою справу й заслужив відпочинок. А мама й бабуся самі відведуть коня на луг, здеруть із бобрів шкури і розіпнуть їх на обручах, щоб сушилися. На вечерю ж мені перепаде дещо смачненьке — підсмажені боброві хвости.
Але мені не сиділося на місці. Про свої щасливі лови кортіло швидко розповісти Червоним Крилам. Я побіг до нього і розповів усе, як було, сказав, що знову поставив дві пастки — на інших лазах. Завтра я принесу ще двох бобрів, а через дев’ятнадцять днів у мене буде сорок шкурок, які я виміняю на рушницю!
Слухаючи мене, старий потай усміхався. Мабуть, його тішили мій юнацький порив і віра в удачу. Ну, що ж! Може, я й помиляюся, може, не так скоро матиму свою рушницю. Будуть, певно, такі дні, коли я приноситиму по одному боброві. Це не біда! Однак рушницю я куплю!
Ураз я випростався і став себе оглядати: свій одяг, руки. Провів рукою по обличчю, волоссю. Що ж таке? Чому не тільки старий, а й його дружини позирають на мене і всміхаються?
Я трохи розсердився і вигукнув:
— Чому ви смієтеся з мене? Чи я такий кумедний?
— Не гарячкуй, — заспокоїв мене старий. — А сміємося ми тому, що в мене для тебе є новина. Вже не довго тобі доведеться ловити бобрів.
— Як? Чому? Адже я мушу добути сорок шкурок!
— Я половлю для тебе, сину мій, а ти підеш на війну.
— На війну! — не повірив я своїм вухам.
Усі голосно зареготали.
— Цитьте! — гримнув старий на своїх дружин і, коли вони принишкли, провадив серйозно далі: — Всміхалися ми, радіючи твоїй удачі. Хіба ти не вдоволений?
— Ні, але я нічого не можу второпати. Адже мене не прийняв жоден загін.
— Усе влаштувала твоя бабуся.
— Бабуся?! — вигукнув я.
До мене ніяк не доходило, як причетна бабуся до війни.
— Авжеж, вона, і, напевно, я трохи допоміг. Давненько вже морочила вона голову твоєму дядькові, Швидкому Бігуну, благаючи його повести загін проти наших ворогів, а тебе призначити носієм його люльки. Набридла вона йому добряче. Швидкий Бігун заявив, що не бажає йти на війну, він уже відвоював своє і тепер може відпочити. «Так, так! — закричала вона. — Відпочивай і гладшай! Влаштовуй бенкети у своєму вігвамі й зовсім забудь про небожа! Ох! Навіщо він покинув народ свого батька? Вожді кайна з радістю повели б і його стежкою війни!» Ці слова, здається, зачепили за живе твого дядька. Стару він прогнав, сказавши їй, що сперечатися з нею важче, ніж відбитися від рою ос. Потім він прийшов до мене і довго гомонів зі мною. Говорив, що старіє і важко йому йти на війну. Проте він готовий ще раз повести загін, якщо інші вожді відмовилися прийняти тебе. Я сказав йому: це його обов’язок повести тебе стежкою війни і навчити всього, що має знати воїн. Тепер він набирає воїнів. Завтра вранці я дістану для вас свою Люльку Грому, а ввечері ви залишите табір, щоб учинити напад на ассінібойнів.