— Сподіватимемося, що твої слова збудуться, — відказав воїн, котрий йому заперечував.
Решта воїнів досі мовчала і допитливо поглядала на мене. Я читав їхні думки: вони думали про те, що я незабаром піду в країну Піщаних Пагорбів. Слова Швидкого Бігуна розвіяли мої сумніви. Мені хотілося закричати воїнам, що недалеко той час, коли вони купуватимуть у мене орлині хвости, але я промовчав. Давно вже я збагнув, що важать не слова, а справи.
Наступного ранку я прокинувся на світанку, розвів три багаття в таборі Ловців і майнув до річки скупатися. Біля вогню я висушив волосся, розчесав його і заплів у коси. Воїни повставали трохи пізніше й заходилися готувати сніданок. Поївши, я підсмажив м’яса для дядька і подався до лісу, прихопивши дві довгасті коробки, розмальовані й оздоблені хутром, які я зняв із сідла вбитого мною ворога. У них він зберігав своє бойове спорядження. Довго я милувався його бойовим вбранням та головним убором, і мені дуже хотілося залишити собі ці речі. Але я переміг спокусу, повісив їх на тополі й приніс у жертву Сонцю, благаючи його й далі сприяти мені, адже скоро-скоро я спущуся в орлину яму… Потім я побіг назад, до табору, і ні разу не оглянувся.
Коли вартові повернулися й поснідали, ми осідлали коней, яких забрали в ассінібойнів, і рушили в дорогу. Ще дві ночі ми провели в долині річки Ведмідь, надвечір третього дня під’їхали до табору пікуні. Тут ми спинилися, і воїни наділи своє бойове вбрання й розмалювали обличчя, щоб урочисто в’їхати в табір. А що в мене не було бойового наряду, то я міг тільки розмалювати собі обличчя. Потім я густо вимазав долоню у червону фарбу і зробив відбиток на правому клубі коня на знак того, що відвоював його у ворога. Кінь був вороний, і на його лискучому клубі здалеку виднілася моя червона п’ятірня.
Скочивши на коней, воїни затягли переможну пісню і, розмахуючи скальпами, поскакали до табору. Чоловіки, жінки, діти повибігали з вігвамів, вигукуючи імена рідних і друзів, вихваляючи воїнів, що здобули перемогу над ненависним ворогом. Дужче за всіх кричала моя бабуся, пробиваючись крізь жіночу юрбу. її голос перекривав інші голоси. Я чув, як вона називала мене великим воїном і месником. Розштовхавши натовп, вона пробралася до мене, вихопила у мене з рук бойового кийка ассінібойна і, розмахуючи ним, закружляла в танку, не перестаючи вигукувати:
— Маленька Видра! Маленька Видра! Він убив ворога і заволодів його конем. Великим вождем буде Маленька Видра, син мого сина!
Не зразу проштовхалася до мене моя мати. Погладила мене по руці і усміхнулася, а сльози струменіли у неї по щоках. Коли юрба порідшала, мати взяла мого коня за повід і повела до нашого вігвама, а бабуся йшла поряд, вихваляючи мене на всі лади. Від крику вона охрипла, не могла говорити і каркала, як ворона.
Перед вігвамом я скочив з коня, спутав його, а мати зняла сідло. Зайшовши до вігвама, я покликав вовченя. Коли в таборі зчинилася метушня, воно злякалося й забилось під шкуру, але, почувши мій голос, відразу вилізло. Я сів, а воно стрибнуло мені на коліна і, скімлячи, лизнуло мене в обличчя. Зраділо воно мені більше, ніж Сінускі, яка тільки ліниво покрутила хвостом.
О, як приємно було повернутись додому, сісти на м’яке ложе із звіриних шкур, дивитись, як мама порається біля багаття! Вона почастувала мене пемміканом і вареною олениною. Два дні тому, сказала вона, Червоні Крила вбив великого оленя. Я помітив боброві шкури, складені на землі, і дізнався, що вони мої. Щодня старий ходив до пасток і приносив матері спійманих бобрів. Було їх тринадцять. Як багато зробив для мене старий! Мама розповіла мені, що він кожного вечора перед заходом сонця вдягав своє бойове вбрання, сідав на коня і роз’їжджав поміж вігвамами, вигукуючи імена воїнів, котрі пішли на війну, і молився за них Сонцю. Він робив так кожного дня, хоч полювання і ловля бобрів його дуже стомлювали.
Поївши трохи і відпочивши, я почав розповідати про нашу несподівану зустріч з ассінібойнами, про битву і те, як наші вороги топилися в річці. Не забув я, звісно, й про рослявого ассінібойна, котрого мені пощастило вбити, коли він замахнувся на мене кийком. Я замовк, а бабуся прохрипіла:
— Ти витримав випробування! Ти заслужив нове ім’я! А зараз треба пакувати речі. Завтра ми все закінчимо, а післязавтра вранці рушимо в дорогу.
— Куди ж ми підемо? — здивувався я.
— Ми підемо стежкою, що веде до нашого народу, — відповіла вона.
Я похитав головою.