— Але ж ти обіцяв мені повернутися до кайна!
— Я не говорив, коли ми до них повернемося. І мені не хочеться їх бачити. Що вони зробили для мене? Нічого! А що зробили для мене пікуні? Все! Авжеж, я їм зобов’язаний усім!
Бабуся загорнулася в ковдру, заплакала і вийшла з вігвама.
Мама важко зітхнула.
— О, як мені набридло слухати про кайна! — вигукнула вона.
І цього разу я сказав їй, що ми мусимо вибачити бабусині слабості. Накинувши на себе ковдри, ми подалися до вігвама Червоних Крил.
— Ого! Ось він, мій юний воїн! — привітав мене старий, садовлячи по ліву руч на ложе із звіриних шкур.
Праворуч од нього сиділи Швидкий Бігун і ще п’ятеро Ловців. Слідом за нами до вігвама зайшов вождь усього нашого племені Самотній Ходак і вожді чотирьох чи п’яти кланів. Коли вони розсілися й почали передавати люльку один одному, Самотній Ходак попросив мого дядька розповісти про сутичку з ассінібойнами. Дядько почав розповідь, не обминувши, звичайно, того, як я однією стрілою вбив рослявого ассінібойна, і всі великі вожді заплескали в долоні й подивилися на мене прихильно, а Самотній Ходак промовив:
— Воїни з клану Короткі Шкури, радійте, що цей юнак у вашому клані! Я чув, що він хоче стати ловцем орлів.
— У нього в жилах тече кров Коротких Шкур! Ми сподіваємося від нього великих подвигів! — озвався Швидкий Бігун.
— Якщо мої поради підуть на користь, він стане великим ловцем орлів, — зауважив Червоні Крила.
Розповівши про битву з ассінібойнами, Швидкий Бігун заговорив про те, що гнітило його серце. В поході він молився Сонцю, приносив жертви, благав допомоги в таємного помічника, але не побачив віщого сну, який би попередив про наближення ворога. Невже тепер, на старості літ, він втратив дар бачити віщі сни?
— А коли ти востаннє спав перед битвою, тобі нічого не приснилося? — спитав Червоні Крила.
— Я бачив сон, але він нічого не провіщав. Снився табір пікуні в місяць Стиглих Ягід. День був спекотний, чоловіки відпочивали в затінку вігвамів, жінки сушили ягоди на сонці. Більше я нічого не бачив.
— Так хіба цього мало? — вигукнув старий. — Цей сон тобі послало Сонце. Ось як його слід тлумачити: ти і твої воїни здобудете перемогу і побачите місяць Стиглих Ягід. Сонце від тебе втаїло близькість ворога, вона хотіло послати тобі несподівану радість: усім вам судилося вижити, а ворогам вашим упасти в бою.
— Авжеж! Авжеж! Розвій свої сумніви, мій друже! Сонце не забуло тебе! — вигукнув Самотній Ходак.
І всі вожді погодилися з ним. Швидкого Бігуна ніби підмінили. Про битву він розповідав мляво, без щонайменшого захоплення, думаючи, очевидно, про щось інше. Але тепер лице його проясніло, він випростався, заплескав у долоні й вигукнув:
— Звичайно ж! Як же це я не зрозумів свого сну? Друзі, ви розвіяли мої сумніви! Тепер я бачу, що помилявся. Ваша правда: Сонце мене не забуло!
Заговорили про інше. Докурюючи третю люльку, вожді вирішили знятися з табору, оскільки жінки вже запасли жердини для вігвамів, і перелітувати поблизу форту Довгих Ножів, на південь від Великої річки.
Коли вожді розійшлися, я сказав Червоним Крилам:
— Тепер я пройшов через усі випробування, які ти загадав мені: я постував, брав участь у бою і вбив ворога. Чи довго ще мені чекати, чи можу я вже стати ловцем орлів?
— Так, я гадаю, що тепер ти загартував себе і можеш раз спробувати, — відповів старий. — Від форту Довгих Ножів ми подамося до річки Стріли, і в долині розіб’ємо табір. Там, на вершині гори, що лежить на південь від річки, ти викопаєш пастку. Я знаю, на неї часто сідають орли.
Наступного ранку я поїхав разом із Червоними Крилами до загат, щоб забрати наші пастки. В них ми знайшли по задубілому бобру. Оскільки жінки пакували пожитки, то ми заходилися білувати звірків. Напинаючи на обручі шкуру, я сказав Червоним Крилам:
— Як жаль, що в мене мало шкурок і я не можу купити рушницю! Там, на горі, в пастці для орлів, я почувався б у повній безпеці, якби біля мене лежала рушниця.
— Не думай про це і не тривожся: можливо, ти ще й матимеш рушницю, — відповів він.
Я спитав, як це може статися, коли нічим платити за рушницю, та він тільки всміхнувся й мовив:
— Чекай і діждешся.
Ще ніколи моя бабуся, не була така сердита і сварлива, як того дня. Пособляючи мамі в’язати клунки, вона невгамовно бурчала.
Червоні Крила, походжаючи біля нашого вігвама, поглядав на неї скоса і, нарешті, відклиїїав]убік. Не знаю, про що вони гомоніли, але після тієї розмови вона принишкла й охочіше взялася до роботи.
Наступного ранку табір знявся. Гірською стежкою ми поїхали на південь, до Молочної річки, а далі до форту Довгих Ножів, куди дісталися на п’ятий день. Того ж дня вожді й ватажки відвідали форт, і білий вождь (як я вже казав, звали його Довге Волосся) улаштував для них бенкет. Повернулися вони ввечері з подарунками й сповістили, що комори й склади вщерть наповнені товарами.