— О, так це Маленька Видра, майбутній ловець орлів?
Я дуже зрадів, що вона покликала нас у свій дім, і сказав їй про це, але більше не міг вимовити й слова. Я був спантеличений і наляканий: уперше в житті мені потисли руку. Вітаючись, білі завжди трясуть один одному руку; цей звичай мені видався дуже дивним.
Жінка-Птаха почастувала нас м’ясом, кавою, сухарями і патокою. Сухарі й патоку я їв уперше, те й те мені припало до смаку. Коли ми поїли, до кімнати зайшов Довге Волосся. Був він високий на зріст, кремезний, з довгим волоссям; ішов твердим кроком і голову тримав високо. Підійшовши до нас, він потис руку спочатку Червоним Крилам, потім моїй мамі і нарешті мені. З Швидким Бігуном він бачився раніше. Добре говорив нашою мовою: напевно, Жінка-Птаха навчила. Обернувшись до Швидкого Бігуна, він спитав:
— Так це і є твій небіж, Маленька Видра, про якого ти мені розповідав?
Потім він обернувся до мене.
— Я радий, що ми з тобою зустрілися. Твій дядько сказав, що ти хочеш стати ловцем орлів. Ти ще молодий для такої небезпечної роботи, але в твоїх жилах тече славна кров пікуні, а я помітив, що пікуні завжди домагаються того, чого хочуть. Чому ж ти не купиш собі рушницю? Я чув, що ти мрієш про неї.
— Авжеж, мені дуже хочеться мати рушницю, але шкурок у мене мало, тож нічим заплатити, — відповів я.
— Якщо я дам тобі зараз рушницю, скажи, ти заплатиш мені сорок шкурок за неї і п’ять за порох, коли в тебе будуть ці шкурки?
Я так зрадів, що не міг вимовити й слова. Нарешті, опанувавши себе, підняв руки до неба і вигукнув:
— Присягаюся Сонцем, що віддам тобі сорок п’ять шкурок, якщо буду живий!
— Молодчина! Я тобі вірю. Рушниця твоя! Іди й візьми її.
Ми всі пішли за ним до сусідньої кімнати, де зберігалися його папери й речі, кулі й чотири коробки з пістонами, потім він зняв зі стіни ріг для пороху і торбинку для куль.
— Бери, це все твоє, — сказав він мені. — Таких рушниць нема в крамниці, дружина попросила, щоб я дав тобі одну з моїх.
О, який я був щасливий! Схопивши рушницю, я притис її до грудей.
— Віддай за рушницю ті шістнадцять шкурок, які ти подарував мені й бабусі, — порадила мама. — Решту принесеш згодом.
— Ні, вони вам потрібні, я не можу їх забрати у вас, — відповів я.
— Слушно, юначе пікуні! Ніколи не відбирай того, що ти подарував, — підтримав мене Довге Волосся.
Так мені дісталася перша рушниця.
Пополудні, коли мама з бабусею вимінювали шкурки, я стояв збоку і спостерігав за ними. Кожна купила собі ковдру, ножа, червоної фарби і багато намист, а від своїх покупок вони раділи не менше, ніж я від рушниці. Навіть бабуся всміхалася аж до вух і мугикала пісню, коли ми верхи поверталися до табору.
На Молочній річці ми прожили сім днів. Ці дні видалися для мене нескінченно довгими, адже я мріяв швидше переселитися до річки Стріли. Вечори я проводив у вігвамі Червоних Крил, і старий розповідав мені про ловлю орлів. Удень я ходив на полювання, прихопивши з собою Сінускі й Ніпоку. Я хотів привчити молодого вовка до пострілів; Сінускі, його друга мати, не полохалась пострілу і відразу ж кидалася слідом за пораненим звіром.
Першого дня я підстрелив білохвостого оленя, і він упав на місці. Ніпока не злякався пострілу, проте не побіг за собакою, коли вона метнулася до вбитого оленя й вгризлася зубами йому в горло. Ніпока дивився то на неї, то на мене і, здавалося, не знав, що йому робити. Повертаючись до табору, я підстрелив куріпку, і Ніпока, побачивши, як вона тріпочеться і б’ється на землі, кинувся до неї, а Сінускі сіла й стала дивитись на нього… Він довго рвав, підкидав птаху, вимазав кров’ю всю мордочку і, нарешті, з’їв м’ясо з пір’ям. У цьому він не схожий був на Сінускі, що не доторкалася до птахів. Як і ми, вона любила тільки «справжнє м’ясо».
Я вирішив, що молодий вовк кінець кінцем навчиться вистежувати дичину і буде для мене хорошим помічником. Наступного дня я важко поранив білохвостого оленя, який, похитуючись, зник у хащах. Ніпока, втративши з очей оленя, не захотів кинутися в погоню слідом за Сінускі. Здираючи шкуру з тварини, я прив’язав Ніпоку до дерева. Я вирішив, що не дам йому до закінчення полювання ні м’яса, ні крові.
Невдовзі мені вдалося натрапити на чорнохвостого оленя, і вовк бачив, як він дременув од мене. Я вистрілив. Звір упав і покотився схилом. Собака, а за нею і Ніпока підлетіли до нього, і Сінускі схопила його за горло, але відразу поступилася місцем молодому вовкові, який сердито гарчав і крутив пухнастим хвостом. Я зробив надріз на шиї оленя і дозволив Ніпоці напитися крові. Тепер я знав, що він буде мені помічником. Повернувшись до табору, я довго вчив його лежати не рухаючись біля мене, аж поки дозволю йому встати. Виявилося, що навчити цього нелегко й мені доведеться з ним ще поморочитись.