Коли я виходив із табору — а йшов я пішки, несучи на плечі вовка, — Ніпока заскавучав. «Чи не взяти його?» — подумалося мені. Почувши мій поклик, молодий вовк кинувся до мене, став підстрибувати, намагаючись лизнути мене в обличчя. Я пройшов через увесь табір, Ніпока біг за мною по п’ятах. У вільний час я довго морочився з ним, навчав лежати нерухомо, поки не свисну, і тепер він покірливо слухався мене. Щоправда, людей боявся всіх, окрім моєї мами та бабусі, навіть не зміг звикнути до Червоних Крил, хоч старий часто до нас навідувався. Коли хтось чужий заходив у наш вігвам, Ніпока підповзав до мене чи до моєї мами, якщо мене не було дома, і не відходив від нас, поки гість сидів у вігвамі.
Я видряпався на гору, спустився разом із Ніпокою в пастку й заклав гілками і травою отвір, крізь який я проліз. Постеливши на землі ковдру, я звелів вовкові лягти, і він невдовзі заснув, але спав недовго. Раптом я помітив, що він підвів голову й потяг носом повітря, потім зірвався на ноги, наїжачивши на спині шерсть. Неспокійно переминаючись з ноги на ногу, вовк поглядав на стіни пастки, наче хотів на волю. Я пригадав, що він точнісінько так поводиться, коли хто-небудь наближається до нашого вігвама. «Вовк почув запах людини, і ця людина — мій ворог», — подумав я. Всі наші мисливці знали, що я ловлю орлів на вершині гори, й не потурбували б мене.
Схопивши рушницю, я встав, обережно розсунув гілки й виглянув. Я забув сказати, що гірський хребет був порослий лісом, але моя пастка містилася на відкритій галявині. По цій галявині повзло навкарячки двоє чоловіків, ховаючись у високій траві. Кроків п’ятдесят віддаляло їх від мене. Я поволі звів рушницю, поклав цівку на край настилу, прицілився в чоловіка, котрий повз попереду, і вистрілив. Чоловік скрикнув, схопився на ноги, підняв угору руки і впав горілиць. Його товариш також зірвався, подивився на вбитого і дав драла. Він щез у лісі раніше, ніж я встиг перезарядити рушницю. Я помітив, що рушниці в нього не було, у руках він тримав лук і щит.
Я нітрохи не сумнівався, що вбив ворога наповал, та все ж не хотів ризикувати. Ніпока дряпав мені ногу, йому кортіло вирватися з ями: він знав, що після пострілу на його долю завжди перепадає шматочок м’яса. Зарядивши рушницю, я взяв вовка на руки і випустив на волю. Він відбіг на кілька кроків» та враз спинився, потяг носом повітря і вернувся до пастки.
Чоловік, що зник у лісі, не був небезпечний, бо його стріли не могли до мене долетіти. Я виліз із ями і, стоячи навкарачки, подивився на розпластаного ворога. Кущі затуляли його від мене, і я добре бачив тільки ноги, взуті в мокасини. Тоді я підвівся й побачив, що ворог мій лежить горілиць, відкинувши одну руку. Він був мертвий, я не сумнівався в цьому. Підбігши до нього, я схопив його лук і сагайдак із шкури видри, зняв коробку з бойовим убранням, що висіла в нього за спиною, й підняв щит, який лежав під кущем. Убитому було зим із тридцять, і я помітив, що він дуже вродливий. Його волосся було заплетене в коси, лиш над чолом був коротко підстрижений чуб. Я чув, що так зачісуються індіанці з племені кроу.
Я не здогадувався, як опинилися тут ці двоє, і просто вважав їх розвідниками, висланими великим загоном кроу, який перебуває десь поблизу й ось-ось нагряне з лісу. Прихопивши речі вбитого воїна, я побіг додому і на півдорозі зустрів мисливця з нашого табору. Коли я йому розповів, що трапилося нагорі, він запропонував мені сісти на його коня. Примчавшись в табір, ми сповістили воїнів про те, що поблизу бродить військовий загін кроу. Ніпока, що ні на крок од мене не відставав, вскочив у наш вігвам і заховався за моїм ложем: його дуже злякала метушня, яка зчинилася в таборі.
Я віддав мамі трофеї й розповів про зустріч із кроу. Потім я поїхав із нашими воїнами. До пізньої ночі ми гасали рівнинами, але жодних слідів кроу не виявили. Безслідно зник другий воїн, котрий утік від мене до лісу. На зворотному шляху я прихопив опудало вовка, вирішивши ніколи більше не ловити орлів на цій горі.
Вночі у вігвамі Самотнього Ходака зібралися старійшини, і я змушений був розповісти про все, що сталося на горі. Не забув згадати про Ніпоку. Якби не вовченя, воїни кроу підкралися б до пастки й захопили б мене зненацька.
Наступного дня я почав копати нову яму на вершині гори на північ від нашого табору. Багато орлів я спіймав у цій пастці. Щастя мені всміхалося: ні разу орлам не вдалося подряпати мені руки чи поранити мене.