Настав місяць Стиглих Ягід. Якось увечері я повернувся додому пізно. Бабуся вискочила мені назустріч і, то плачучи, то сміючись, сказала: кайна вже близько, завтра вони будуть тут, у долині Жовтої річки, і разом з нами будуватимуть вігвам на честь Сонця. І тоді, додала бабуся, жерці кайна дадуть мені нове ім’я.
Це була добра звістка. Наші мисливці в долині Вовчої річки зустріли мисливців племені кайна і від них дізналися, що плем’я переселяється до Жовтої річки.
Наступного ранку я пішов до пастки і забрав опудало вовка, знаючи, що тепер мені не скоро доведеться ловити орлів. Пізно ввечері прибули кайна. Радісною була зустріч двох племен. Моя бабуся багато часу проводила в кайна, і до нашого вігвама частенько забігали її давні подруги.
Двадцять жінок пікуні й стільки ж жінок кайна дали обіцянку Сонцю спорудити священний вігвам. Коли вігвам був готовий, я підвісив до жердини бойове вбрання, яке взяв у воїна кроу, і приніс його в жертву Сонцю. Потім я вирішив завдати мук своєму тілу. Чорною фарбою я вимазав собі обличчя й розплів коси. Червоні Крила зробив у мене на спині два короткі надрізи. Під смужечкою шкіри між надрізами просунув кінець пояса і зав’язав його на петлю, а до другого кінця прив’язав череп бізона. Два дні я постував і ходив довкола священного вігвама, волочачи за собою череп, і благав Сонце дарувати мені милість і довге життя. Спина горіла вогнем, від страшного болю я непритомнів. Проти вечора другого дня смужечка моєї шкіри розірвалася, і я став вільний. Я так охляв, що не міг стояти. Мама та бабуся перенесли мене до нашого вігвама й нагодували. Червоні Крила забажав ще, щоб я наступного дня в присутності воїнів і ватажків перелічив усі звершені мною подвиги.
Я перелічив їх опівдні. Почав із того, як я вбив ведмедя, а закінчив розповіддю про зустріч із воїном кроу. Чоловіки та жінки співали мені хвалу, а барабанщики били в барабани. Я замовк і відчув, що тремчу всім тілом; від похвали мені в голові паморочилося. Та ось наперед вийшов сліпий дід Вождь-Гора, жрець племені кайна. Це був той самий дід, який не так давно казав мені, що ловці орлів поклялися зберігати свою таємницю.
— Славний воїне, що помстився за смерть наших синів! — вигукнув він. — Я даю тобі нове ім’я! Старе Сонце, ловцю орлів, я молю богів, щоб ти дожив до глибокої старості.
І всі почали вигукувати моє ім’я, нове моє ім’я. Дужче від усіх кричала моя бабуся та її подруги — бабусі з племені кайна. Підвелася дружина Червоних Крил і подала мені вичинену шкуру білого бізона, на якій було намальовано велике Сонце. Я поніс цю шкуру у священний вігвам і в присутності вождів, жерців та ватажків кайна й пікуні почепив її на жердині. Це був мій дар Сонцю. О, якими щасливими ми почувалися в той день!
Зиму провели ми на південних рівнинах; я ловив орлів і тільки дуже холодними днями не виходив на лови. Пір’я орлиних хвостів я вимінював на коней і боброві шкурки. А навесні наступного року збулася моя мрія: у форт Довгих Ножів я в’їхав на баскому коні, а за мною їхали мама й бабуся, поганяючи коней, нав’ючених хутром та шкурками.
Я радо віддав борг Довгому Волоссю, потім повів жінок у кімнату, де зберігалися товари, і спостерігав, як вони вибирали потрібні їм речі.
Так почалося для мене нове життя. Багато зим я кочував рівнинами з пікуні, полював, воював із нашими ворогами і ловив орлів. Оце й кінець моїй розповіді.
Я стрічав своє чотирнадцяте літо, а Нітакі, моя сестра, — тринадцяте, коли це сталося. Це був нещасливий, фатальний для всіх нас день — мов хто наслав лихі чари. Ми не думали, не гадали, що гордість, гнів і впертість мого батька принесуть нам стільки поневірянь. Ти сам невдовзі зрозумієш, що у всьому винен був він.
Було літо, місяць Нової Трави. Ми, пікуні, або південні «чорноногі», як ви, білі, називаєте нас, отаборилися між річкою Тетон і пагорбами, яким ми дали назву Четверо. Наше плем’я тоді ще було вельми численне, табір налічував вігвамів із вісімсот, а мешкало в них до чотирьох тисяч людей, дорослих і малих.
Саме через те, що нас було багато, наші мудрі прабатьки зібралися колись на велику раду і виробили правила полювання. Виконували їх усі. Ось одне з правил: якщо все плем’я відчує гостру потребу в бізонячих шкурах на одяг, покриття для вігвамів чи для якого іншого вжитку, то полювати одному мисливцеві не дозволяється, щоб не сполохати стада бізонів, які знайшли випаси поблизу табору, і не позбавити всього племені засобів до існування. А звичай був у нас такий: вожді висилали по кілька юнаків, щоб ті вели спостереження за великими стадами бізонів. Якщо котресь із них близько підходило до табору, спостерігачі поверталися додому й повідомляли про це старійшинам. Відразу ж табірний оповісник об’їжджав усіх мисливців, велів їм осідлати коней і зібратися перед вігвамом вождя племені. Сам вождь ставав на чолі мисливського загону, вибирав місце для початку атаки, і всі гуртом на своїх метких конях довго переслідували стадо. Після полювання рівнина бувала вкрита бізонячими тушами.