Але сувора кара падала на того, хто порушував правила полювання. Загін Ловців, що входив до братства «Всі Друзі», з наказу вождя хапав злочинця, і воїни добряче шмагали його, рвали на ньому одяг, а бувало, що й руйнували вігвам, убивали найпрудкіших його скакунів. Справедливе покарання, всі в таборі так вважали. Бо ж полювання на бізонів — то достатки всього племені.
Ці тварини давали нам усе: харч, дах над головою, одяг.
Отож одного дня, в місяць Нової Трави, кілька мисливців-невдах поскаржилися, що в них немає шкур на нові вігвами, а тим часом дехто полює поодинці й полохав стада. Вислухавши скаржників, старійшини доручили табірному оповісникові повідомити племені, що полювання тимчасово заборонене, а юнакам із загону Круків-Носіїв було доручено спостерігати за довколишніми рівнинами й доповідати щоденно про переміщення та про чисельність бізонів. Мій батько сидів якраз у вігвамі, коли мимо нас проїжджав оповісник, вигукуючи повеління вождів і нагадуючи про кару для тих, хто не послухається.
— Ха! Ті вожді тільки й знають вимагати: роби те, не роби того, наче ми малі діти! — спересердя вигукнув батько. — Я піду полювати, незважаючи на їхні укази та погрози.
Ми думали, що він пожартував. Через два дні він несподівано спитав матір:
— Сісакі, чи багато в нас залишилося м’яса?
— Сирого сьогодні вранці спекла останній шматок, а сушеного ще на день буде, — відповіла мати.
— Гаразд, гаразд! Хвилюватися поки що нема чого, а як вичерпаємо всі запаси, тоді й подамося на лови. Для своєї дружини та дітей я добуду м’ясо, багато м’яса, хоч би мені довелося порушити всі правила полювання.
— Ой чоловіче, схаменися! Ловці покарають тебе, якщо ти не зважиш на волю вождів. І не думай про це. В таборі є запаси м’яса, позичу в родичів чи друзів.
— Ха-ха! Ловці не осміляться мене зачепити! — заперечив батько. — Полювати я вирушу післязавтра вранці. А тобі забороняю позичати м’ясо. Ми ніколи не позичали його і не позичатимемо.
— Одначе пригадай, як багато разів ми виручали людей, ділилися з ними м’ясом, смальцем і навіть пемміканом, хіба вони не виручать нас сьогодні, коли ми залишилися без припасів?
— Швидше ми з голоду повмираємо, аніж я дозволю тобі ходити з простягнутою рукою, — рішуче мовив батько. — Відколи ми з тобою мешкаємо під одним дахом, у нас ніколи не виводилося м’ясо. І я пишаюсь цим. Мені, правда, завжди щастило на полюванні, міг часом похизуватись, але ж кожен знає, що рівного мені в мисливстві нема. Отож, дружинонько моя, проживши стільки зим укупі з тобою, ми ніколи не просили помочі, не проситимемо її ні в кого й зараз, навіть у твоїх чи моїх братів. Кажу тобі ще раз: якщо вождь не влаштує полювання для всіх мисливців, то післязавтра я сам піду на бізонів. Це моє останнє слово.
Усіх нас: матір, мене й сестру — дуже стривожив цей намір. Коли батько вийшов з вігвама, щоб гнати табун на водопій, мати відразу зайшлася плачем, приказуючи, що нам не минути лиха. Ми почали благати Сонце, щоб воно привело до табору велике стадо бізонів і щоб вожді дозволили полювання.
Наступного ранку юнаки-спостерігачі принесли в табір звістку, що велике стадо бізонів пасеться на південь од річки, але наблизитись до нього непомітно на відкритій рівнині ніяк. О, як ми жадали, щоб стадо вночі перемістилося на північ од річки! Але цього не сталося. Щойно розвиднілося, як табірний оповісник уже їздив од вігвама до вігвама, повідомляючи, що бізони не покинули свого стійбища на відкритій рівнині. Він нагадував також про повеління вождів і закликав набратися терпіння.
Коли оповісник минав наш вігвам, мій батько голосно розсміявся. Нам зробилося моторошно від його сміху.
— Ха! Вони забороняють нам полювати, коли в нашому вігвамі не залишилося ні шматочка м’яса! Вони радять голодувати і набратися терпіння! Ну що ж! Нехай хтось і слухається цих балачок, а я, незважаючи ні на що, піду й добуду м’яса для сім’ї. Тож знайте, Самотній Бізон сьогодні вирушає на полювання. І ти, Чорна Видро, їдеш зі мною!