Я поглянув на батька. Він стояв замислений, посмішка зійшла в нього з обличчя. Але через хвилю батько знову прибрав гордого вигляду і заговорив спокійно, звертаючись скоріше до самого себе, аніж до мене:
— Ну й що! Я наполохав стадо, але хто в цьому винен? Не я! Мої діти не знатимуть голоду, хоч би мені й довелося порушити всі закони нашого племені.
Я, звичайно, нічого на те не відповів. Ми спустилися в улоговину по здобич, а потім рушили додому. Споночіло, коли ми в’їжджали в табір. Перед вігвамами стояли чоловіки та жінки і пильно дивилися на нас. Усі мовчали, ніхто не зронив ні слова. Мовчання, дивне, тривожне мовчання зустрічало нас і проводжало. Не знаю, чи відчував батько той ворожий настрій мешканців. Ми під’їхали до нашого вігвама і позлазили з коней. Мати чекала біля входу. Мовчки взяла вона м’ясо й понесла у вігвам.
Я лишився, щоб розсідлати коней, а батько пішов слідом за матір’ю.
— Любі мої дружино й дочко! — весело вигукнув він. — Я привіз вам жирного м’яса. Не баріться, готуйте вечерю. Знаю, що ви голодні.
Я зайшов і сів на своє ложе із звіриних шкур. Мати нічого батькові не відповіла. Вона порізала язик бізона тоненькими смужками, і я бачив, що в неї тремтіли руки. Потім заходилася пекти порізане м’ясо та ребра на червоних жаринах багаття.
Батько поклав збоку лук і взяв рушницю, що стояла в головах його ложа. Цю рушницю він придбав торішнього літа в Гудзоновій торговій компанії. Пильно оглянувши рушницю і ніжно погладивши цівку, він поставив її в ногах ложа. Він рідко стріляв із неї, обмаль було пороху та куль. На бізонів ходив із луком та стрілами, а зброєю білих користувався тільки на війні. Придбавши в білих кілька таких рушниць, наші «чорноногі» прогнали вороже нам плем’я кроу до річки Йєллоустон. Ми також змусили кроу покинути пасовища, які простягаються на північ од річки Міссурі.
Спікши на жару м’ясо, мати дала кожному по великому шматку, а собі не взяла нічого. Батько спитав, чи не захворіла вона.
— Тяжко в мене на душі, — відповіла вона. — Чує вона, що ти накликав на сім’ю горе.
— Ха! — вигукнув батько. — Зніми з своєї душі камінь. Нема чого тобі боятися. Невже ти думаєш, що Ловці зважаться мене зачепити? Чи є серед наших воїнів рівня мені? Чи ж не я звершив найбільше подвигів? А скільки разів я водив усіх стежкою війни, скільки разів ми здобували перемогу над ворогами! Коли б я захотів, мене обрали б вождем племені! Тож заспокойся і вечеряй з нами.
Батько справді вірив, що його обрали б вождем, коли б він захотів. Проте він помилявся, і я це знав. Бувало, граючись із друзями й гасаючи поміж вігвамами, я часто чув розмови про мого батька. Запам’яталися мені слова дідуся Присадкуватого Ведмедя. Не підозрюючи, що я стою поблизу, він говорив воїнам, які зібралися в його вігвамі:
— Щоб стати вождем, потрібні хоробрість, благородство, щедрість, тиха й спокійна вдача і, насамперед, розсудливість. Самотній Бізон хоробрий, він — великий воїн. Нас захоплює його благородство: щоразу після полювання він роздає частину своєї здобичі вдовам і сиротам. Але він гордий без міри і гарячий на лихо собі: через якусь дрібничку просто скаженіє. Коли він говорить з людьми чи слухає їх, пиха аж розпирає його. Ні, скажу я вам, не годиться він на вождя.
Прибігши додому, я переказав матері слова Присадкуватого Ведмедя. Вислухавши мене, вона довго мовчала і зрештою відповіла:
— Попри всі свої вади він любить нас. Пам’ятай це завжди.
Подивившись на сестру, я переконався, що й вона не торкалась їжі. То мати, то вона раз у раз тривожно поглядали на шкуру, що запинала двері. їхня тривога передалася й мені. Вдаючи, що обгризаю ребро, я прикипів очима до входу.
Ось чому ми троє не помітили відразу, як позад нас чиїсь руки відгорнули покров вігвама і міцно вхопили жердини. Не бачив цього й батько: він сидів обличчям до виходу, поволі пережовуючи шматки м’яса, і мугикав пісню койота. І раптом Ловці підняли задню стіну вігвама й через наші голови перекинули нашу оселю на землю. Інші ж схопили батька і скрутили йому руки — він навіть не встиг підняти ножа, яким різав м’ясо, щоб оборонитися.