— Відпустіть його! — закричала мати. — Кажу ж вам, відпустіть!
Сестра, плачучи, кинулась у ніч, а я стояв, наче вкопаний, не знаючи, що робити. Люди, запнуті ковдрами із звіриних шкур, щільно оточили нас і мовчали. Аж моторошно стало мені від їхнього мовчання, вони, певне, вважали справедливою кару, визначену батькові.
Восьмеро воїнів міцно тримали його, інші похапали зброю та м’ясо, яке він привіз того дня. Потім наперед виступив ватажок загону Ловців і вперіщив гарапником по батьковій спині. Удар, певне, був не сильний, але озвався на тонкій шкіряній куртці гучним виляском сирівцю. Хтось із юрби застогнав. Моя мати з вереском кинулася вперед, одначе її притримали. Притримали й мене, коли я метнувся до ватажка Ловців. Шість разів ляснув гарапник, але батько не здригнувся — ані пари з уст.
Тоді ватажок Ловців мовив:
— Ви всі бачили, як покарали людину, що порушила закони полювання. Будьте мудрі, коріться наказам вождів. Пам’ятайте: наші закони служать на благо всього племені. Нехай знають неслухи, що їм не буде пощади.
Ловці відпустили нас трьох і пішли мовчки. Відразу почала рідшати юрба.
Батько сів на ложе із звіриних шкур і схопив руками свою похнюплену голову. Повернулася сестра і, схлипуючи, взяла мене за руку. З нами зостався дехто з наших родичів та друзів. Вони допомогли матері звести вігвам і розкласти невеличке багаття. Підбадьоривши нас на прощання лагідним словом і запропонувавши сушеного м’яса й пеммікану, вони пішли слідом за юрбою додому.
Тричі мама підкидала хмизу в вогонь, а батько незворушно сидів, не відриваючи рук від обличчя. Жорстока кара випала йому. Удари гарапника були слабенькі, майже безболісні, навіть дитина могла їх витримати. Але великою образою була йому така кара. Ми, «чорноногі», вважаємо, що людина зможе забути свою ганьбу тільки після смерті того, хто її скривдив. Тому ми лаємо дітей, але ніколи їх не шмагаємо. Вдарити дитину — це зламати її дух.
Дотлівало багаття, а мати вмовляла батька лягти й заснути. Він сидів як камінний, ні слова у відповідь. При тьмяному світлі гаснучого жару ми троє полягали на м’які шкури, залишивши його самого. О, як нам хотілося його розрадити! Засинаючи, я подумки повторював: «Це його вина. Він сам накликав на себе кару». Але тієї ночі я любив його так сильно, як ніколи досі. Довго я крутився в постелі й усе думав, як батько зустріне світанок, що принесе йому завтрашній день.
Уночі я чув батьків стогін і тихий голос матері:
— О, муже мій! Що мені зробити? Чим заспокоїти твою душу?
Коли я прокинувся на світанку, батько й досі сидів на ложі із звіриних шкур, утупивши очі в багаття. Мабуть, отак він провів цілу ніч. У нього було змучене, постаріле обличчя.
Мати заговорила до нього:
— Нам нічого їсти. У вігвамі не лишилося ні шматочка м’яса. Дозволь мені піти до моїх братів та попросити в них м’яса, щоб нагодувати дітей.
— Авжеж, іди. Нагодуй дітей і наїжся сама. Я їсти не буду. Ні рісочки не покладу в рот, поки ми не покинемо цей табір.
— О, що ти кажеш? — злякалась мати.
— Більше я не пікуні! Я зрікаюсь цього племені. Іди й принеси м’яса, наїжся й хутенько спакуй наші речі. До обіду ми будемо далеко від табору.
Сестра і я з жахом прислухались до його слів. Покинути табір! Назавжди розлучитися з родичами, друзями, товаришами по наших іграх! Спершу ми не повірили, гадали, він жартує, та наша мати знала його краще, ніж ми. Але вона не втрачала надії: може, він передумає? Мовчки вийшла вона з вігвама і невдовзі повернулась зі своїм братом, що звався Лисові Очі, та з Білим Вовком, молодшим братом мого батька. Вона принесла м’ясо й заходилася пекти його на жару.
— Самотній Бізоне, брате, чи правда, що ти вирішив нас покинути? — запитав Білий Вовк.
— Так, — зітхнувши, відповів батько. — Ти бачив, як учора мене шмагали. Я зганьблений довіку. Невже ти думав, що я залишуся з цим невдячним плем’ям? Пригадай, що я робив для нього! Пригадай, скільки разів я вигравав битви, змушуючи ворогів тікати! І мою щедрість ти добре знаєш. Жінки та діти приходили до мого вігвама, і я давав їм м’ясо, допомагав, чим міг. А мене відшмагали за те, що я полював, коли моя сім’я голодувала! Ні! Я не залишуся з цим невдячним народом!
— Брате, ти порушив правила полювання… правила, яким корилися всі ми — і прості воїни, і вожді…