Не гаючись, я дістав із чохла лук і насилу напнув тятиву. Дядько дав мені свій лук — лук дорослого мисливця, і мені, малому, коштувало неймовірних зусиль, щоб його нап’ясти. Вийнявши із сагайдака стрілу, я поклав її на тятиву й вистрілив. Дз-з-з… і стріла впилася бізонові в спину. Мабуть, я поцілив у серце: величезна тварина ще двічі підстрибнула і впала, як підкошена. Я проскочив на звільнене місце, між нами лишився ще один бізон, я прицілився в нього, але тільки легко поранив. Друга моя стріла довершила справу: бізон став як укопаний, а стадо, що напирало ззаду, розчахнулося на два потоки.
Несподівано сестрин кінь пішов вибриком. Підпруга лопнула, сідло почало зсуватися, а Нітакі заверещала й оглянулася, немов покликала мене на поміч. Та ось ще один стрибок коня — і сестра, випустивши з рук гриву, відірвалася з сідлом від коневої спини. В мене тьохнуло серце: збагнув, що їй загрожує неминуча загибель, якщо вона впаде на землю.
Кілька кроків відділяли мене від неї. Я вперіщив коня луком, і в два стрибки він подолав цю відстань. Простягши руки, я вхопив сестру за поперек саме в ту мить, коли кінь під нею звівся цапки. Я насилу притяг її до себе й поклав на сідло. Тепер вона лежала переді мною, звісивши з коня голову та руки в один бік, а ноги в другий. Посадити сестру я вже не мав духу.
Знову щільним кільцем збилися круг мене бізони, і я відчув, що мій кінь, несучи двох вершників, почав вибиватися із сил. Якби він спіткнувся і впав або раптово спинився, ми загинули б під ратицями бізонів. Щораз дужче я стьобав коня і благав у Сонця допомоги.
«О, Сонце, і Ви, Що Нагорі, пожалійте нас! — кричав я. — Ми ж іще діти. Ми хочемо жити. Пожалійте і швидше виведіть нас із живої ріки смерті».
Згадуючи тепер про це, я вірю, що мою молитву було почуто. Не встиг я скінчити її, як ватажок стада — я й досі не можу збагнути причини — круто повернув уліво, до старих тополь, що росли між річкою і схилом рівнини. Стадо ввірвалося в гай, а я, заїхавши за перше товсте дерево, спинив змиленого, тремтячого коня. Зліва та справа від мене проносились, тупочучи ратицями, бізони.
Я пошукав очима маму: напевне, їй вдалося відірватися од стада. Повернувши назад коня, я виїхав із тополиного гаю. О, як я зрадів, коли побачив її здалеку. Вона їхала поруч із батьком. Я весь тремтів, голова паморочилася. Нітакі безсило зсунулася з коня і сіла на землю.
Мати кинулася до неї, пригорнула.
— Не віриться, що ми всі живі й здорові! — промовила вона. — Хоробрий хлопчику, ти врятував сестру! Я все бачила. Не знаю, як я вибралася із стада. Я так злякалася, що випустила з рук поводи, і кінь сам виніс мене на волю.
— Усе скінчилося щасливо. Ви уникли смерті, й сьогодні я принесу жертву Сонцю! — радісно вигукнув батько. — Біля річки я вбив жирну самку. А зараз ми зберемо наших в’ючних коней, розіпнемо вігвам, пополуднаємо і спочинемо. А потім, сину, ми з тобою приженемо наш табун. Кілька коней помчало зі стадом, та невдовзі вони відстануть.
Ще до сутінків ми впоралися з усією роботою. Коли стемніло, ми зібралися біля багаття, розведеного у вігвамі, і на якийсь час забули про лиху годину. Я почувався гордим і щасливим: того дня я не тільки врятував сестру від страшної смерті, а й уперше в житті вбив бізона. Стрілець із мене був непоганий, адже я часто полював кроликів і тетеруків, але зігнути лука сильного воїна і вбити двох великих бізонів — це, безперечно, подвиг для хлопчика, який бачив лише чотирнадцять зим.
Мій батько оглянув лук, щиро дивуючись, що мені вдалося його зігнути.
— Тобі Сонце додало сил, — промовив він. — Ну ж бо спробуй зігни його зараз.
Хоч як я старався, та марно. Тато взяв лук і обстругав його настільки, щоб я міг і нап’ясти тятиву без великих зусиль, і бізона підстрелити.
Нам дуже хотілося знати, куди ми мандруємо, проте жодне не зважилося запитати про це в батька. Нарешті, він сам поділився своїми планами.
— Ну от ми й розпрощалися з вождями пікуні та їхніми Ловцями, — почав він. — Тепер ми можемо робити те, що нам хочеться. Спочатку я мав намір переїхати через Хребет Світу й пристати до «плоскоголових», але не вабить мене їхня країна — там багато лісів і нема бізонів. Ні, ми подамося в країну гро-вантрів[15] — «череванів» і житимемо з ними. Вони немов брати наші, а вождь, Короткий Лук, мій близький товариш. Якщо нам пощастить, ми знайдемо їхній табір через п’ять — шість днів. Вони, гадаю, стоять табором десь біля підніжжя гір Ведмежа Лапа.
Позаяк нам не було вороття до рідного племені, батьків план припав мені до душі. «Черевані», власне, належать до племені арапахо, але зим із п’ятдесят тому відкололися від свого народу. Причиною стала сварка, що виникла через білу самку, вбиту на полюванні. Кілька воїнів претендували на здобич і не змогли помиритися. Відтоді «черевані» були союзниками нашого племені «чорноногих», тобто мали наше заступництво, як кажете ви, білі. Хоч воно їм не дуже й потрібне було, оскільки вони самі добре вміли воювати. Ми дозволили їм полювати на наших рівнинах, розбивати свій табір поблизу нашого. Багато «череванів» чудово говорили нашою мовою, проте жоден «чорноногий» не зміг навчитися по-їхньому. Мені ні разу не вдавалося правильно вимовити бодай одне слово мовою «череванів», хоч я дуже старався.