Ми могли вирушити в дорогу не раніше обіду, бо мати хотіла зробити хоч невеличкий запас сушеного м’яса. Ще з самого ранку вона взялася до роботи, а Нітакі пособляла їй. Вони нарізали вузенькими смужечками м’ясо, а ми з батьком сиділи на схилі рівнини, звідки нам добре було видно все кругом.
Щоб ворог не захопив нас зненацька, ми пильно видивлялися довкола, але не помітили нічого підозрілого. Бізони та антилопи то спускалися на водопій до річки, то мирно паслися на рівнині. Спокійно поскубували вони траву, і ми знали, що тільки-но вони зачують наближення людей, відразу кинуться навтіки. Цілісінький ранок ми просиділи на схилі біля річки, очікуючи від матері сигналу, щоб привести коней.
Нарешті побачили, що вона розмахує ковдрою. Ми схопилися на ноги і в цю ж мить з’явилися на обрії два вершники, що скакали стежкою, якою їхали ми вчора.
— Ха! Двоє з племені пікуні! — вигукнув батько і більше не додав ні слова.
Він не помилився. Коли ми підійшли до вігвама, то побачили Білого Вовка та Лисові Очі. Вони прибули до нас тільки тому, що сподівалися переконати батька повернутись до табору. Довго вони його вмовляли, ба навіть наполягали негайно збиратися додому. Батько їх терпляче вислухав, а коли вони вмовкли, заговорив:
— Брати, мені важко розлучатися з вами, але після того, що сталося, я не можу повернутись. Ми покидаємо вас не назавжди, житимемо з «череванями», а вони часто стрічаються з пікуні. А коли ми розіб’ємо табір у сусідстві з вами, ви зможете провідувати нас. Та ніколи я не ступлю в табір пікуні. Я все сказав. Нам час у дорогу, тут наші стежки розходяться. їдьте своєю стежкою, і нехай Сонце та Ті, Що Нагорі оберігають вас від лиха.
Удруге ми попрощалися з цими добрими людьми і рушили долиною на схід, у пониззя річки. День стояв теплий, ясно світило сонце, зігріваючи нас після довгої холодної зими.
Надвечір ми розташувалися на відпочинок, і тато повідомив, що завтра ми досягнемо річки Мараяс, недалеко від того місця, де вона впадає в Міссурі.
Ми розіпнули вігвам, і мама хутенько зготувала м’ясо на вечерю. Потім ми прив’язали кілька коней до кілочків, а ще кілька постриножували і, пройшовши трохи на південь, піднялися з батьком на невисокий пагорб, щоб при світлі надвечірнього сонця огледіти кругом місцевість. На рівнинах спокійно паслися стада.
— Ха! Ворогів поблизу нема. Гарна днина! — мовив батько, вмощуючись поруч зі мною і дістаючи з торби тютюн та люльку.
Сиділи ми на схилі пагорба, що височів над великим поворотом річки. Внизу, біля підніжжя пагорба, тяглася зелена долина, а над водою темніла вузька смуга лісу, що сягав пониззя річки. Враз я помітив, що з лісу, за поворотом річки, вибігло стадо бізонів і помчало в напрямку рівнини. Я торкнув ліктем батька і мовчки показав на стадо.
— Ха! Це мені не подобається, — пробурчав він і сховав у торбу тютюн та люльку, яку ще не встиг набити.
Бізони піднялися схилом на рівнину. Але ми більше не звертали на них уваги, а прикипіли очима до темної смуги лісу, звідки вони щойно вибігли. Невдовзі на узліссі з’явилися три олені й помчали в пониззя річки.
— Чорна Видро, нам загрожує біда, — сказав мені батько. — Люди, мабуть, військовий загін — увійшли в ліс. Вони прямують у верхів’я річки…
Він не встиг договорити, як на галявину вийшло чоловік із тридцять. Це був військовий загін, і його шлях пролягав саме туди, де ми розбили свій табір. Як тільки воїни перейшли галявину і зникли в лісі, ми зірвалися на ноги й стрімголов побігли схилом униз, до нашого вігвама.
— Якщо вони вислали вперед розвідників, ми пропали, — застогнав батько.
Я це знав. Продираючись лісом, розвідники, звісно, помітили б наш вігвам, що стояв на узліссі. Я злякався, що вони нападуть на матір та сестру раніше, ніж ми добіжимо до них!
Пагорб, на схилі якого ми сиділи, прикривав наш вігвам, що стояв унизу, біля підніжжя, а ворожий загін рухався річковою долиною з протилежного боку, тому не міг нас побачити, навіть вийшовши на узлісся. Ми збігли в долину, зайняли свій табун і чимдуж погнали його поперед себе. До стоянки ще було далеко, коли батько загукав: