І враз він усе збагнув: боги, Птах Грому пожаліли його. Вони бачили, що він загубив три стріли, і запалили цей вогонь, убили оленя, щоб він угамував голод. І страх покинув мисливця. Сміливо підійшов він до палаючого дерева, взяв вогню і розвів неподалік велике багаття. Крем’яним ножем відтяв шматок м’яса з оленячої туші, спік його на жару і з’їв. Потім сів під тополею і став грітися біля вогнища.
Гроза незабаром минула. Засяяли на небі зорі, зійшов місяць, але мисливець нічого не бачив, бо спав. А його тінь тим часом блукала по землі, зустріла Птаха Грому, який наказав берегти вогонь блискавки, — той вогонь принесе довге і щасливе життя.
На світанку мисливець прокинувся й пригадав свій сон і наказ Птаха Грому. Він зробив із глини горнятко, поклав у нього шматочок трухлявої деревини і жевріючу вуглинку. Потім накрив горнятко глиняною кришечкою, але спершу пробив у ній маленьку дірку, щоб вогонь дихав. Сину мій, вогонь, як і людина, вмирав, коли йому нічим дихати.
Поніс мисливець той вогонь блискавки додому.
Коли він увійшов у своє житло, то звелів дружині погасити старе багаття і розвести нове й подав їй горнятко із жаром. Відтоді священний вогонь ніколи не гаснув у вігвамі. На ніч його пригортали золою, а коли плем’я кочувало, вогонь несли у глиняному горщику. Його передавали від батька до сина, і весь рід жив заможно та щасливо. І досі горить вогонь блискавки у вігвамі сина Короткого Лука.
Тепер ти знаєш історію того вогню, біля якого ми сиділи в таборі «череванів». І невдовзі ти зрозумієш, чому я розповів тобі про нього.
— Які вісті ти приніс мені? — спитав Короткий Лук, простягнувши батькові запалену люльку.
— Я назавжди покинув пікуні. Я більше не належу до того невдячного племені. Ось що я хотів тобі насамперед повідомити, — відповів батько.
— Ні, не повірю! Не може такого бути! — вигукнув Короткий Лук, пильно вдивляючись у наші обличчя.
— Так є і так буде! — твердо мовив батько і розповів господареві, що примусило його покинути табір.
Коли він змовк, запала глибока тиша. Жоден не зронив ні слова.
— Та невже вам мову відібрало! — розсердився батько. — Чи ви не раді, що я прибув до вас?
— Я тобі казав, брате, що мій вігвам — твій вігвам, — озвався Короткий Лук. — А зараз я скажу: мій народ — твій народ. Та ось тобі моя порада: поживи з нами, а потім вертайся до рідного племені. Ні ми, ні хто інший не замінять тобі пікуні.
— Пікуні безсердечні! Я не верну, до них. Я лишуся з вами, — відказав мій батько.
Пізніше, увечері, у вігвамі Короткого Лука зібралися вожді, воїни, і батько переказав їм слова Кі-пи, розповівши про його форт. Це, здається, була найкраща новина для «череванів». Вони рідко відвідували великий форт на річці Йєллоустон, бо там проживало вороже їм плем’я сіу, а до форту Червоних Курток на півночі була далека дорога. Ось чому вони охоче погодилися торгувати з Кі-пою і вирішили негайно розпочати полювання на бобрів. Нам здавалося, що всі «черевані» раді прихистити нас у себе.
Через те, що далеко не всі вони говорили по-нашому, мій батько мусив свої слова супроводжувати жестами, аби кожен присутній його розумів. Розповів він і про нашу зустріч з військовим загоном ассінібойнів, і про втрачену священну люльку. Коли він скінчив, усі поспівчували йому, а Короткий Лук сказав:
— Брате, це тяжка втрата. Як ти далі житимеш без Люльки Грому?
— Є в мене інший талісман, його дав мені білий торговець, — мовив батько. — Він має велику таємничу силу. Цей талісман притягує вогонь Сонця. Я вірю, що завдяки йому мої молитви дійдуть до богів. А свою люльку я будь-що поверну. Ассінібойни — боягузи, собаки, нікчемне плем’я. Я проникну в їхній табір і знайду люльку.
Несподівано чоловік, що сидів навпроти батька по той бік багаття, засміявся зверхньо, презирливо. Всі скоса глянули на нього. Нахилившись уперед, він на мигах сказав батькові:
— Ассінібойни — хоробрі воїни. А пікуні — боягузи, собаки!
Потім він підвівся, загорнувся в ковдру і спроквола вийшов.
Мій батько аж занімів од здивування. По хвилі він обернувся до Короткого Лука і спитав:
— Що я почув? Хто цей чоловік?
— Ассінібойн, — відповів вождь. — На початку минулої зими вони з дружиною пішки прибилися до нас. Він сказав, що посварився зі своїм плем’ям і назавжди його покинув. Дуже нас благав, щоб ми прихистили їх. Ну, ми й погодилися. Оселився він у вігвамі Чорного Кроля, стереже його табун, віддає свою мисливську здобич.