— Йоу! — вигукнув він. — Морякові Попаю треба було б спробувати кілька баночок цього лайна!
І він розсміявся, тому що розмови вголос тепер здавалися такими смішними, немов якась архаїчна форма спілкування, і тому що йому стало так добре.
«Може, не треба так кричати?»
«Добре! ДОБРЕ!»
Навіть думки немов набули нової кришталевої чистоти й сили, і це не просто здавалося. Хоча світла за старим сараєм було менше, ніж на решті території бази, його вистачило, щоб Генрі побачив: Овен здригнувся і взявся за скроню, ніби хтось крикнув йому в саме вухо.
«Вибач», — подумки послав він.
«Нічого. Просто занадто голосно. Напевне, це лайно тебе вже всього обліпило ».
«Та ні», — відповів Генрі. Йому мимохідь згадався сон: вони вчотирьох на схилі пагорба. Ні, вп’ятьох , бо Даддітс теж там був.
«Генрі, ти пам’ятаєш, я говорив, де буду?»
«Південно-західний кут бази. По діагоналі від сараю. Але…»
«Ніяких але. Там я й перебуватиму. Якщо хочеш покинути це чудове місце, то краще й тобі там бути вчасно. Зараз… — Овен подивився на годинник. «Якщо він іще працює, значить, механічний», — подумав Генрі. — «За дві хвилини четверта. Даю тобі півгодини. Потім, якщо хлопці в корівнику нічого не утнуть, я знеструмлю паркан».
«Півгодини може не вистачити», — заперечив Генрі. Він, хоч і стояв нерухомо, дивлячись у вікно на силует Овена, що проглядався крізь снігову завію, дихав часто й глибоко, як бігун, а серце калатало так, ніби він і справді тільки-но пробіг стометрівку.
«Має вистачити, — послав йому Овен. — Огорожа під сигналізацією. Завиють сирени, ввімкнуть іще більше ліхтарів, коротше, загальна тривога. Після того як лайно полетить на вентилятор, даю тобі п’ять хвилин — полічити до трьохсот, — і, якщо не з’явишся, я тікаю сам».
«Джонсі без мене тобі не знайти».
«Це не означає, що я повинен залишатися тут і помирати разом з тобою, Генрі. — Терпляче. Наче розмовляючи з нетямущою дитиною. — Якщо тебе не буде на тому місці за п’ять хвилин, нам обом гаплик».
«Ці двоє, які тільки-но вкоротили собі віку… Заражені були не тільки вони».
«Я знаю».
У Генрі коротке видіння: жовтий шкільний автобус із написом «ШКОЛА МІЛЛІНОКЕТА». З вікон визирають кількадесят усміхнених черепів. Друзі Овена Андергілла, зрозумів Генрі. Ті, з ким він приїхав сюди вчора вранці. Люди, які або помирали, або вже були мертві.
«Не думай про них, — відповів Овен. — Наземна група підтримки Курца — ось що має нас турбувати. Якщо вони тут, повір, вони чудово навчені і виконають будь-який наказ. А навченість завжди перемагає метушню, для цього навчання й потрібне. Якщо забаритися хоч на хвилину, вони тебе спіймають і на шматки поріжуть. Коли ввімкнуться сирени, ти маєш п’ять хвилин, не забудь. Лічи до трьохсот».
Логіку Овена було важко прийняти, але неможливо спростувати.
«Добре, — погодився Генрі. — П’ять хвилин».
«Тобі взагалі не обов’язково вплутуватись у це, — сказав Овен. Ця думка прийшла до Генрі з вигадливою в’яззю емоцій: розчарування, відчуття провини, непоборний страх — у випадку Овена Андергілла страх не смерті, а невдачі. — Якщо те, що ти кажеш, правда — все залежить від того, чи вдасться нам піти. Але з твого боку ставити під загрозу існування всього світу через кількасот дурнів у сараї щонайменше…»
«Твій бос учинив би інакше, так?»
Овен відповів подивом, але не словами — у мозку Генрі пронеслася ціла серія картинок, на зразок коміксу. Потім, навіть крізь нескінченне виття і гудіння вітру, він почув сміх Овена.
«Тут ти мене підловив, красунчику».
«Гаразд. У будь-якому разі я зроблю так, що вони не будуть сидіти на місці. Я вмію розворушити».
«Знаю, ти постараєшся».
Генрі не бачив обличчя Овена, але відчув, що той посміхається. Потім Овен мовив уголос:
— А що потім? Розкажи-но ще раз.
«Навіщо?»
— Може, тому, що перед солдатами потрібно ставити завдання, особливо коли вони злітають з котушок. І досить телепатії, я хочу, щоб ти це сказав уголос. Я хочу почути слово.
Генрі подивився на людину, яка тремтіла з іншого боку огорожі, і сказав:
— Після цього ми станемо героями. Не тому, що нам цього хочеться, а тому, що просто немає іншого виходу.
Овен, стоячи на вітрі під снігом, кивав. Кивав і усміхався.
— Чому б ні? — вигукнув він. — Чому б, бляха, ні?
У думках Генрі з’явився мерехтливий образ: хлопчик із піднятим над головою порцеляновим тарелем. Ось чого хотів чоловік — щоб хлопчик поставив таріль на місце, таріль, який переслідував його роками і назавжди залишиться розбитим.
Курц, який не бачив снів з дитинства і від того геть знавіснів, прокинувся як завжди: тільки-но ти в порожнечі, а вже наступної секунди — сну як не було й абсолютно чітке усвідомлення того, де перебуваєш. Живий, слава Богу, так, усе ще в грі. Він повернув голову і подивився на годинник, але ця чортова штука знову вийшла з ладу, незважаючи на крутий антимагнітний футляр. Блимають ті самі цифри: 12:12:12, як заїка, що затнувся на одному слові і ніяк не може піти далі. Курц увімкнув настільну лампу і взяв із тумбочки біля ліжка кишеньковий годинник. Четверта нуль вісім.
Курц поклав годинник на місце, спустив голі ноги на підлогу й устав. Першим, на що він звернув увагу, був вітер, який продовжував завивати, мов бродячий пес. Потім Курц усвідомив, що віддалене бубніння голосів у нього в голові зникло повністю. Телепатія пропала, і Курц був цьому радий. Телепатія ображала його глибинні природні інстинкти, як їх дратували деякі форми сексу. Сама думка про те, що хтось може проникнути в його голову , відвідати верхні рівні його мозку… це було жахливо. За одне це сірих чоловічків потрібно стерти з лиця землі, за те, що вони принесли цей огидний дар. Дякувати Богу, він виявився нетривалим.
Курц скинув сірі спортивні труси і став голий перед дзеркалом на дверях ванної, підвівши погляд від ніг, на яких уже проступила перша фіолетова сіточка вен, до маківки, де сивіюче волосся стирчало після сну. У свої шістдесят він мав доволі непоганий вигляд, можна сказати, що вік його виказували тільки оці чортові вени з боків ступень. Та й чоловіча сила його й не думала залишати, хоча він ніколи нею особливо не користувався, для нього жінки були здебільшого підлими створіннями, не здатними на відданість. Вони випивають із чоловіка соки, висушують його. У глибині свого божевільного серця, де навіть саме шаленство було ретельно накрохмалене, акуратно випрасуване й вихолощене, Курц вірив, що будь-який секс є неприродним. Навіть коли ним займаються задля продовження роду, результатом є поява якогось наділеного мозком новоутворення, що не надто відрізняється від лайнотхорів.
Від маківки Курц знову повів поглядом униз, повільно, шукаючи якнайменші червоні цятки, якнайдрібніші почервоніння. Нічого. Він повернувся, оглянув, наскільки міг перегнути голову через плече, спину і знову нічого не побачив. Потім розсунув сідниці, помацав між ними, ввів палець на дві фаланги в анус і не відчув нічого, крім плоті.
— Я чистий, — промовив він тихим голосом, коли споліскував руки в маленькій ванні «Віннебаґо». — Ані цяточки.
Знову вдягнувши труси, він сів на койку, щоб натягти шкарпетки. Чистий, хвала Всевишньому, чистий. Гарне слово. Чистий . Неприємне відчуття телепатії — як дотик спітнілої шкіри до спітнілої шкіри — зникло. У нього не було жодної ниточки Ріплі. Він навіть перевірив язик і ясна.
То що ж його розбудило? Чому в його голові звучить тривожний набат?
Тому що телепатія — не єдина форма екстрасенсорного сприйняття. Тому що задовго до того, як сірі чоловічки дізналися, що на одну з полиць у цьому курному й рідко відвідуваному відділі міжгалактичної бібліотеки запхано Землю, існувала така дрібниця, як інстинкт, на якому й спеціалізуються ті, хто носить військовий мундир гомо сапієнс, як він сам.