«Не говори. Намагайся нічого не говорити, — сказав Генрі. — Лише тримайся. Нам потрібні Марша і Чарльз. Нас чотирьох буде досить».
«Що…»
«Немає часу, Білле. Ходімо».
Білл узяв за руку своячку, і та вмить розплющила очі, немов чекала цього. Генрі відчув, що всі стрілки в його голові підстрибнули ще на одну поділку. На жінці рослинності було значно менше, але, можливо, її здібності були більш розвинені від природи. Без зайвих запитань вона стиснула руку Чарльза. Генрі подумав, що вона вже вловила, що тут відбувається і як слід чинити. На щастя, вона також розуміла, що потрібно поспішати. Перш за все вони закидають цих людей картинками, а потім використають їх як таран.
Чарльз рвучко підвівся, вирячивши очі з жирних очниць. Він прокинувся так, немов хтось пхнув його. Усі четверо встали, тримаючись за руки, як учасники спіритичного сеансу… Що майже відповідало дійсності, подумалося Генрі.
«Давайте я», — сказав він їм, і вони дозволили їх вести. Відчуття було таке, ніби у твоїй руці опинилася чарівна паличка.
«Слухайте мене », — виголосив він.
Піднялися голови; дехто з тих, хто міцно спав, скинулися так, наче їх торохнули струмом.
«Слухайте мене і підтримайте… підтримайте мене! Зрозуміло? Мені потрібна ваша підтримка! Це ваш єдиний шанс, тому ПІДТРИМАЙТЕ МЕНЕ!»
І вони відгукнулися, підхопили його мисленнєву відозву, як люди, бува, починають підсвистувати або плескати в долоні в такт мелодії. Якби він дав їм час подумати, мабуть, домогтися підтримки було б важче, а то й цілком неможливо, але він цього не зробив. Більшість із них спали, і заражених, тих, хто став телепатом, він заскочив зненацька, бо їхній розум був широко розплющений.
Генрі, і сам підкорюючись інстинктам, послав їм серію образів: солдати в респіраторах оточують корівник, більшість зі зброєю, на деяких рюкзаки з приєднаними довгими трубками. Обличчям військових він надав типових рис жорстокості — так зображують нещадних вояк на політичних карикатурах у газетах. За сигналом із динаміків трубки вивергнули рідкий вогонь, напалм. Стіни й дах корівника спалахнули миттєво.
Генрі перемістився всередину, посилаючи зображення людей, що волають і кидаються в паніці. Рідкий вогонь крапає крізь дірки в стелі й підпалює сіно на підлозі. Ось чоловік із палаючим волоссям, он жінка в охопленій полум’ям лижній куртці, на якій іще висять квитки на підйомники з гір Шуґарлоуф і Реґґед.
Тепер уже всі дивилися на Генрі та його друзів, які взялися за руки. Тільки телепати отримували картинки, однак із присутніх у корівнику відсотків шістдесят були заражені, і навіть тих, хто заражений не був, охопило відчуття паніки — припливна хвиля піднімає всі човни.
Міцніше стиснувши однією рукою пальці Білла, а другою — пальці Марші, Генрі перемкнув картинки знову на зовнішній план будівлі. Вогонь, солдати, які оточили корівник, голос із динаміка наказує солдатам простежити, щоб ніхто не втік.
В’язні вже піднялися на ноги і збуджено перемовлялися наляканими голосами (крім глибоких телепатів, ті просто повернули до нього обличчя в плямах байрусу, з яких дивилися повні жаху очі). Він показав їм корівник, що палає, як смолоскип, на тлі сніжної ночі; показав, як вітер перетворює це пекло на вибух, вогняну бурю; шланги, що бризкають напалмом під супровід голосів із динаміків: «МОЛОДЦІ, ХЛОПЦІ, СПАЛІТЬ ЇХ УСІХ, ЩОБ НІХТО НЕ ПІШОВ. ВОНИ — РАК, А МИ З ВАМИ — ЛІКИ ПРОТИ ТОГО РАКУ!»
Тепер, достатньо підігрівши уяву в’язнів, Генрі послав їм образ кількох людей, які все-таки зуміли знайти виходи або вибратися крізь вікна. Багато з них горіли на ходу. Серед них була жінка з дитиною на руках. Солдати розстріляли з кулеметів усіх, окрім цієї жінки з немовлям, — її вони перетворили на напалмову свічку.
«Ні!» — одночасно вигукнули кілька жінок, і Генрі з якоюсь цікавістю збоченця відзначив, що кожна з них — навіть ті, які не мали дітей, — наділила палаючу жінку своїм обличчям.
Усі вже попідскакували і штовхались, як корови під час грози. Потрібно було спрямувати їх у необхідне русло, доки вони не встигли ні про що подумати, тим більше — задуматися.
Зібравши в одне силу з’єднаних із ним розумів, Генрі послав їм зображення крамниці.
«ОСЬ! — звернувся він до натовпу. — ЦЕ ВАШ ЄДИНИЙ ШАНС НА ПОРЯТУНОК! МОЖНА СПРОБУВАТИ ПІТИ ЧЕРЕЗ КРАМНИЦЮ, ЛАМАЙТЕ ОГОРОЖУ, ЯКЩО ДВЕРІ БУДЕ ЗАБЛОКОВАНО! НЕ ЗУПИНЯЙТЕСЯ, НЕ ЧЕКАЙТЕ! ТІКАЙТЕ ДО ЛІСУ! ХОВАЙТЕСЬ У ЛІСІ! ВОНИ ВЖЕ ЙДУТЬ СЮДИ, ЩОБ СПАЛИТИ ЦЕ МІСЦЕ РАЗОМ З КОРІВНИКОМ І ВСІМА, ХТО ВСЕРЕДИНІ. ЛІС — ВАШ ЄДИНИЙ ПОРЯТУНОК! УПЕРЕД! УПЕРЕД! »
Занурившись із головою в глибини власної, розігрітої таблетками Овена уяви і щосили розсилаючи мисленнєві образи — кому картинки можливої безпеки там, у лісі, кому певної смерті тут, причому картинки прості, як у дитячій книжці, — він і не помітив, як став повторювати: «Уперед, уперед, уперед».
Його заклик підхопила Марша Чайлз, за нею її зять, потім Чарльз, чоловік із оброслою байрусом сонячною секс-батареєю.
«Уперед! Уперед! Уперед!»
Несприйнятливий до байрусу і тому здатний на телепатію не більше, ніж звичайний ведмідь, Даррен був сприйнятливий до флюїдів, які носились у повітрі, і теж став скандувати:
«Уперед! Уперед! Уперед!»
Заклик передавався від людини до людини, від групи до групи — спричинена панікою інфекція, більш заразна, ніж байрус: «Уперед! Уперед! Уперед!»
Корівник здригався від голосів, кулаки в єдиному пориві злітали над головами, як на рок-концерті.
«УПЕРЕД! УПЕРЕД! УПЕРЕД!»
Генрі дав їм можливість перехопити ініціативу і довести себе до найвищого ступеня збудження. Він і сам, не помічаючи того, махав кулаком, підкидаючи пошкоджену руку, хоч і нагадував собі постійно, що не повинен влитись у створений ним циклон колективного розуму: якщо вони йшли на північ, то його шлях — на південь. Він вичікував, коли буде досягнуто точки неповернення, точки займання і спонтанного загоряння.
І ця мить настала.
— Уперед, — прошепотів Генрі.
Він зібрав розуми Марші, Білла, Чарлі… а потім і тих, хто був поруч і особливо піддався його впливу. Він з’єднав їх, сконцентрував і випустив одне коротке слово срібною кулею в голови трьохсот сімдесяти людей у корівнику старого Ґосселіна:
«УПЕРЕД».
На мить стало тихо, а потім ворота пекла відчинилися.
Перед самим заходом сонця вздовж огорожі на однаковій відстані одну від одної поставили десяток двомісних будок для вартових (насправді це були туалетні кабінки, з яких викинули пісуари та унітази). Кожна конструкція була обладнана обігрівачами, які наповнювали цей невеликий простір запаморочливими теплими хвилями і позбавляли охоронців бажання витикати носа назовні. Час від часу то в одній будці, то в іншій відчинялися двері, щоб впустити всередину порив свіжого повітря зі снігом, але далі охоронці в зовнішній світ не висувалися. Майже всі вони були солдатами мирного часу і не розуміли, наскільки високими є ставки в цій грі, тому, гаючи час на чергуванні, розповідали байки про секс, машини, службу, секс, сім’ї, майбутнє, секс, пиятику, наркотики і секс. Обидва рази, коли Овен приходив до сараю, вони не помітили його, хоча з будок 9 і 10 його було чудово видно, і вони навіть не здогадувалися, що з хвилини на хвилину їм доведеться зіткнутися зі справжнім бунтом.
Ще семеро солдатів, хлопці, які провели в команді Курца трохи більше часу і тому мали багатший досвід, зібралися в магазині біля грубки й грали в п’ятикартковий покер у тому самому кабінеті, у якому Овен відтворював для Курца записи з «Ne nous blessez pas» століття два тому. Шестеро з картярів були вартовими, сьомий, Джин Кембрі, — колегою Чувака Бродскі. Кембрі не спалося. Причину безсоння приховував еластичний бавовняний напульсник, намотаний на зап’ясті. Однак він не знав, як надовго вистачить хустки, бо червона погань під нею розросталась. Якщо не стежити, хтось обов’язково помітить, і тоді не в карти гратиме в теплому кабінеті, а опиниться в корівнику з цивільними.