Вона сходила до кімнати Даддітса й повернулася з паперовим пакетом, який передала Генрі.
— Це його пігулки. О дев’ятій він приймає преднізон. Не забудьте, а то в нього починається задишка і в грудях болить. Можете дати йому перкоцет, якщо попросить, а він, скоріш за все, попросить, бо через холод у нього з’являється біль.
Роберта дивилася на Генрі сумно, але без докору. А йому навіть хотілося побачити в її очах докір. Бачить Бог, іще за жоден свій учинок йому не було так соромно, як зараз. І річ навіть не в тому, що в Даддітса лейкемія, а в тому, що він так давно і важко хворий, а вони навіть не здогадувалися про це.
- І лимонні тампони не забудьте, але змащуйте тільки губи, бо в нього останнім часом ясна сильно кровоточать і лимонний сік щипає. Тут і вата в ніс, якщо піде кров. Ах, так, і катетер. Бачите, на плечі?
Генрі кивнув. Пластикова трубка, що стирчить із пов’язки. Вигляд катетера викликав у Генрі сильне відчуття dйjа vu .
— Коли будете виходити, прикривайте його… Доктор Бріско глузує з мене, але я завжди боюся, що холод проникне всередину… підійде і шарф… навіть носовичок…
Вона знову плакала і вже не могла стримати схлипів.
— Роберто… — почав Генрі, теж поглядаючи на годинник.
— Я подбаю про нього, — пообіцяв Овен. — Я свого тата доглядав до самої смерті, тому знаю і про преднізон, і про перкоцет.
І навіть більше: сильнодійні стероїди, ще потужніші болезаспокійливі. А в кінці марихуана, метадон і, нарешті, чистий морфій, набагато кращий за героїн. Морфій — найніжніше знаряддя смерті.
Він відчув її присутність у голові — дивне лоскітливе відчуття, немов босі ступні, такі легкі, що майже не торкаються землі. Лоскітливе, але не можна сказати, що неприємне. Вона намагалася зрозуміти, правду він сказав про батька чи збрехав. То був скромний подарунок від її дивовижного сина. Овен зрозумів: вона так давно користувалася ним, що вже навіть перестала усвідомлювати це… як Бобер, друг Генрі, який постійно жував зубочистки. Дар не був таким сильним, як у Генрі, але вона все-таки дещо могла, і Овен щиро зрадів, що зараз сказав це.
— Не лейкоз, — сказала вона.
— Рак легень. Місіс Кейвелл, нам дійсно час…
— Мені потрібно дати йому ще дещо.
— Роберто, ми не можемо… — почав Генрі.
— Я зараз, зараз.
Вона втекла на кухню.
Цієї миті Овена, мабуть, уперше охопив справжній страх.
— Курц і Фредді з Перлмуттером… Генрі, я не відчуваю, де вони! Я їх загубив!
Генрі відкрив паперовий пакет і зазирнув усередину. Те, що він побачив там, зверху на коробочці лимонних гліцеринових тампонів, змусило його заклякнути. Він відповів Овенові, але голос його, здавалося, долинав із далекого кінця ще не відкритої долини — та що там не відкритої, про її існування ніхто навіть не підозрював. Така долина існувала , нині він це точно знав. Часова западина. Ні, Генрі, звичайно, не міг і не став би стверджувати, що до нього не приходила думка про подібне місце, але, Боже, ну чому за весь цей час він зрозумів так мало ?
— Вони щойно проминули з’їзд 29, — сказав Генрі. — За двадцять миль від нас. Можливо, ближче.
— Що це з тобою?
Генрі засунув руку в коричневий паперовий пакет і витяг невелику конструкцію з ниток, схожу на павутину, яка висіла над ліжком Даддітса тут і в будинку на Мейпл-лейн до того, як помер Алфі.
— Даддітсе, де ти взяв це? — запитав він, хоча, звичайно, вже знав відповідь. Цей ловець снів був меншим за той, що висів під стелею у великій кімнаті «Діри в стіні», але в іншому нічим не відрізнявся від нього.
— Ое, — сказав Даддітс, не зводячи очей з Генрі. Він ніби досі не міг повірити, що Генрі поруч. — Ое иав. А ізво, иень оу.
Хоча можливість читати чужі думки стрімко випаровувалась, у міру того як тіло долало байрус, Овен легко зрозумів ці слова. «Бобер прислав, — сказав Даддітс. — На Різдво тиждень тому». Люди з синдромом Дауна мають труднощі з визначенням таких понять, як минуле і майбутнє, й Овен підозрював, що для Даддітса будь-яке минуле — це «той тиждень», а майбутнє — «наступний». Овен подумав, що, якби так вважали всі, у світі було б набагато менше печалі й ненависті.
Подивившись на ловця снів, Генрі сховав його в пакет саме тієї хвилини, коли повернулася Роберта. Побачивши, по що вона бігала, Даддітс розплився в посмішці.
— Убі-у! — вигукнув він. — Оя аіка!
Він схопив валізку й розцілував матір в обидві щоки.
— Овене, — сказав Генрі, блискаючи очима. — У мене дуже гарні новини.
— Викладай.
— Виродки тільки-но застрягли: трактор із причепом перекинувся, якраз біля з’їзду 28. Згають хвилин десять, а то й двадцять.
— Дякувати Богові. Нам на руку. — Він подивився на вішак, на якому висіла гігантського розміру куртка з капюшоном і написом через усю спину яскраво-червоними літерами: «ЗИМОВИЙ СЕЗОН “РЕД СОКС”». — Це твоя, Даддітсе?
— Оя! — усміхаючись, кивнув Даддітс. — Ука. — І, коли Овен потягнувся по неї: — И аив як и аали Озі.
Це він теж зрозумів, і в нього по спині побігли мурахи. «Ти бачив, як ми знайшли Джозі».
Він і справді бачив… а Даддітс бачив його. Коли? Учора ввечері чи того дня, дев’ятнадцять років тому? Невже дар Даддітса, крім усього іншого, — це ще й подорожі в часі?
Але зараз було не до таких розпитувань, і Овен був майже радий цьому.
— Я обіцяла не збирати його валізку, але, звичайно, зібрала. Не втрималась, — зітхнула Роберта, дивлячись, як Даддітс, перекладаючи валізку з руки в руку, незграбно порається з курткою, теж подарунком від бостонських «Ред Сокс». Обличчя його здавалося неприродно блідим на тлі яскравої блакитної куртки і ще більш яскравої жовтої валізки. — Я знала, що він поїде. А я залишусь. — Вона вп’ялася в обличчя Генрі очікувальним поглядом. — Генрі, чи не можна й мені з вами? Будь ласка.
— Якщо ми візьмемо вас, вам, можливо, доведеться померти в нього на очах, — сказав Генрі, ненавидячи себе за жорстокість і за те, як життя навчило його грати на чужих почуттях. — Ви хочете, аби він це побачив, Роберто?
— Ні, звичайно, ні. — А потім, немов прийшла запізніла думка, мовила, поранивши Генрі в самісіньке серце: — Горіть у пеклі.
Вона підійшла до Даддітса, відштовхнувши Овена, і швидко застебнула блискавку на куртці сина. Потім узяла його за плечі, трохи нахилила й подивилася в очі. Маленька відчайдушна пташка-жінка. Високий блідий син, що потонув у величезній куртці. Роберта вгамувала сльози.
— Будь хорошим хлопчиком, Дадді.
— Уу, аммо.
— Слухайся Генрі.
— Уу, аммо. Уу уаися Ені.
— Не розстібай куртку на холоді.
— Е уу, — слухняно повторював Даддітс, але в його голосі вже чулося нетерпіння, йому явно хотілося швидше піти, і це знову повернуло Генрі в минуле: походи по морозиво, до кіно, ігри в міні-гольф (Даддітс напрочуд добре грав, тільки Пітові щастило більш-менш постійно його перемагати), і завжди звучало: «слухайся Генрі», або «слухайся Джонсі», або «слухайся друзів», завжди «будь хорошим хлопчиком, Дадді», і завжди «я уу ооим, аммо».
Вона уважно оглянула його з ніг до голови.
— Я люблю тебе, Дуґласе. Ти завжди був чудовим сином, і я тебе дуже люблю. А тепер поцілуй мене.
Він поцілував матір; та нерішуче підняла руку і погладила його колючу неголену щоку. У Генрі серце розривалось, і все ж він дивився , бо був так само безсилий, як муха, що потрапила до павутиння. Будь-який ловець снів — це ще й пастка.
Даддітс укотре сумирно поцілував матір, але його сяючі зелені очі металися між Генрі і дверима. Даддітс поспішав. Чому? Знав, що люди, які переслідують Генрі й Овена, вже близько? Чи смакував пригоду, подібну до тих, у які вони вп’ятьох потрапляли колись? Чи те й інше? Так, можливо.
Роберта розтулила руки і востаннє відпустила сина.