— Роберто, — сказав Генрі, — чому ви не розповіли нам, що відбувається? Чому не зателефонували до жодного з нас?
— А чому ви не приїжджали?
Генрі міг би поставити зустрічне запитання: «Чому не телефонував Даддітс ?», — але це не відповідало б дійсності. Даддітс постійно «телефонував», тільки по-своєму, він їх викликав від самого березня, коли Джонсі збила машина. Генрі згадав Піта, уявив, як той сидів у снігу біля перевернутого «скаута», пив пиво і писав на снігу «ДАДДІТС» — знову і знову… Даддітс, який ув’язнений у своїй Небувалій Небувалії і помирає там, Даддітс, який посилає заклик за закликом і отримує у відповідь лише мовчання. Нарешті один із них з’явився до нього, але тільки для того, щоб повезти кудись, захопивши з собою тільки пакет із ліками і стару жовту валізку для сніданків. У ловці снів не було доброти. Вони бажали Даддітсові тільки хорошого, навіть щойно побачивши в перший день знайомства, вони щиро його любили. І все ж дійшло до такого.
— Бережи його, Генрі.
Погляд Роберти перемістився на Овена:
- І ви також. Бережіть мого сина.
— Ми постараємося, — пообіцяв Генрі.
Розвернутися на Дірборн-стрит було ніде, усі під’їзні доріжки завалило снігом. У ранковому світлі сонні околиці нагадували місто десь серед тундри на Алясці. Овен увімкнув задню передачу й у такий спосіб виїхав на вулицю, масивний зад «Хамві» незграбно розгойдувався з боку на бік, доки високий сталевий бампер не врізався в якусь заметену снігом автівку, яка була припаркована біля бордюру. Почувся дзвін розбитого скла, і вони знову вирвалися крізь замерзлі снігові перепони на перехрестя, а потім, різко крутнувшись, і на Канзас-стрит, у бік шосе. Весь цей час Даддітс абсолютно спокійно сидів на задньому сидінні, тримаючи валізку на колінах.
«Генрі, чому Даддітс сказав, що Джонсі потрібна вона? Про кого це?»
Генрі намагався послати відповідь подумки, але Овен більше його не чув. Плями байрусу на його обличчі побіліли, і, коли він мимохіть почухав щоку, нігті зішкребли цілі шматки. Шкіра під ними була почервонілою і подразненою, але загалом здоровою.
«Усе одно що нежить, — із подивом подумав Генрі. — Був і минув, нічого серйозного».
— Він не говорив «вона», Овене.
— Boa, — погодився Даддітс із заднього сидіння і, подавшись уперед, подивився на великий зелений знак із написом: «95 на південь» — Оусі оібна воа.
Овен наморщив брови: із лоба злетіли схожі на лупу пластівці мертвого байрусу.
— Яка…
— Вода, — пояснив Генрі і, обернувшись, поплескав Даддітса по кістлявому коліну. — Джонсі потрібна вода , ось що він намагається сказати. Тільки це не Джонсі вода потрібна. А тому, іншому, кого він зве «Сірий».
Роберта ввійшла до кімнати Даддітса і почала збирати розкиданий одяг. Її жахливо дратувало, як він постійно залишав свої речі, але тепер уже, напевне, їй більше не доведеться турбуватися про це.
Не минуло й п’яти хвилин, як від утоми ноги підігнулись і їй довелося сісти на стілець біля вікна. Вигляд ліжка, на якому Даддітс останнім часом проводив усе більше й більше часу, переслідував її. Слабке світанкове світло нестерпно, з жорстокою виразністю проявило на подушці круглий відбиток його голови.
Генрі вирішив, що вона відпустила Даддітса, бо вони вірили: майбутнє всього світу залежить від того, чи знайдуть вони Джонсі, причому якомога швидше. Але це не так. Вона відпустила його тому, що сам Даддітс цього хотів. Ті, хто помирає, отримують у подарунок бейсболки з автографами; вони також мають право поїхати в подорож із друзями.
Але як це важко.
Як важко втрачати його.
Вона затулила обличчя купою його футболок, щоб не бачити ліжко, і відчула його запах: шампунь «Джонсонс», мило «Даєл» і найсильніше, найгірше — арніковий крем, яким вона натирала його спину й ноги, коли в нього боліли м’язи.
У відчаї вона спробувала дотягтися думками до нього, знайти його разом із тими двома, що прийшли, як мерці, і забрали його. Але його розум ніби зник.
«Він закрився від мене», — подумала вона. Багато років вони з задоволенням (або здебільшого з задоволенням) користувалися звичайною, повсякденною телепатією, яка майже не відрізнялася від звичайного телепатичного зв’язку, що пов’язує всіх матерів з особливими дітьми (вона стільки разів чула слово «контакт» на зборах групи підтримки, які вони з Алфі іноді відвідували), але тепер це зникло. Даддітс заблокував себе для неї, і це означало: він передчував — трапиться щось жахливе.
Він знав — щось трапиться.
Усе ще притискаючи до обличчя футболки і вдихаючи його запах, Роберта знову заплакала.
Курц залишався спокійним (точніше сказати, відносно спокійним) доти, доки в похмурому ранковому світлі вони не побачили поліцейські блимавки, а за ними — величезний трактор із причепом, що лежав на боці, як мертвий динозавр. Їм назустріч вийшов поліцейський, закутаний так, що навіть обличчя не роздивишся, і зробив знак звернути до з’їзду з шосе.
— Сука! — прошипів Курц, придушуючи в собі бажання дістати свій дев’ятиміліметровий пістолет і почати стрілянину. Він знав, що це була б катастрофа — навколо трактора крутилися й інші поліцейські, — але все одно відчув майже непоборний порив. Вони були так близько до мети — хвала Ісусу, розіп’ятому на хресті! — і тут така зупинка. — Сука, сука, сука!
— Що робити, босе? — відсторонено спитав Фредді, але автомат поклав на коліна. — Можна спробувати прорватися, гадаю, праворуч зможу проскочити. Шістдесят секунд, не більше.
І знову Курц мусив стримати бажання сказати просто: «Жени, Фредді, гайда напролом, і, якщо хтось із цих синьодупих трапиться на дорозі, випусти йому кишки». Фредді міг прорватись… а міг і не прорватись. Фредді не був суперкрутим водієм, яким себе уявляв, у цьому Курц уже мав нагоду переконатись. Подібно до багатьох льотчиків, він помилково вважав, що керує автівкою так само добре, як і літаком. І навіть якщо їм і вдасться прорватись, почнеться гонитва, а це зовсім не бажано після того, як генерал Рендалл — Боягузливі Яйця скомандував: «Синій вихід». Його, Курца, імунітет від будь-якої в’язниці анульовано. І тепер він мусить діяти виключно в межах закону.
«Отже, зробимо розумно, — подумав він. — За це мені й платять великі гроші».
— Будь хорошим хлопчиком, повертай, куди він тобі показує, — мовив Курц. — Ще знаєш що: помахай-но йому ручкою і покажи великий палець, коли будеш повз нього проїздити. Далі тримай шлях на південь, повернешся на шосе за першої ж нагоди. — Він зітхнув. — Господи, як я замахався.
Курц нахилився вперед, досить близько до Фредді, щоб побачити біліючі рештки Ріплі в його правому вусі, і прошепотів, як палкий коханець:
— Але якщо підведеш нас, хлопче, я сам всаджу тобі кулю в потилицю. — Курц торкнувся точки, де м’яка частина шиї переходить у твердий череп. — Прямо сюди.
Нерухоме дерев’яно-індіанське обличчя Фредді не змінилося.
— Так, босе.
Далі Курц узяв майже непритомного Перлмуттера за плече і трусив, доки повіки Перлі не затріпотіли й не відкрилися.
— Дайте… спокій… босе. Поспати… потрібно.
Курц приставив дуло пістолета до голови колишнього ад’ютанта.
— Ну ні. Час прокидатися, сонечко моє. Час провести невелику нараду.
Перлі застогнав, але все-таки сів рівніше. Він роззявив рота, збираючись щось сказати, і звідти вивалився зуб і впав на куртку. Курцові зуб здався абсолютно здоровим. «Дивись, мамо, жодної дірочки».
Перлі повідомив, що Овен і його новий приятель усе ще перебувають у Деррі. Дуже добре. Курц піднісся духом. Утім, ненадовго. Не минуло й чверті години, як Фредді через черговий засніжений з’їзд вирулив на шосе. Це був з’їзд 28, до мети лише одне перехрестя, але відстань становила майже цілу милю.