- Є у ас спав аато, — долинуло з заднього сидіння.
— Ти маєш рацію, Даддсе. — Генрі обернувся і швидко стиснув холодну руку Даддітса. — Є в нас справ багато.
Через десять хвилин Даддітс остаточно ожив і вказав їм на першу після Оґасти зону відпочинку. Вони вже майже дісталися Льюїстона.
— Уди! Уди! — закричав він і знову закашлявся.
— Спокійно, Даддітсе, — сказав Генрі.
— Напевне, вони зупинялися тут випити кави з тістечком, — припустив Овен. — Або з’їсти сендвіч з беконом.
Але Даддітс направив їх у двір ресторану, до службового паркінгу. Там вони зупинились, і Даддітс вийшов із машини. Хвилину він стояв, щось бурмочучи і мало не хитаючись під поривами вітру.
— Генрі, — сказав Овен, — не знаю, що йому спало на думку, але Курц уже близько, і…
Але тут Даддітс кивнув, заліз у машину і показав на знак виїзду. Він мав вигляд жахливо втомлений, але й задоволений.
— Що, чорт забирай, це було? — спантеличено запитав Овен.
— Гадаю, він змінив машину, — здогадався Генрі. — Правильно, Даддітсе? Він змінив машину?
Даддітс усередині закивав.
— Укав! Укав масиу!
— Тепер він поїде швидше, — промовив Генрі. — Ти теж додай, Овене. Плювати на Курца, треба впіймати Сірого.
Овен поглянув на Генрі. Потім придивився уважніше.
— Що з тобою? Ти геть блідий.
— Який же я телепень — я повинен був одразу здогадатися, що замислив цей покидьок! Виправдовує мене тільки те, що я втомився до непритомності й був наляканий, але яка різниця, якщо… Овене, ти мусиш його наздогнати. Йому потрібно в Західний Массачусетс, і ти повинен його наздогнати, перш ніж він туди дістанеться.
Тепер вони їхали по сльоті, що було набагато безпечніше, ніж по снігу, хоча бруд летів на всі боки. Овен розігнав «Хаммер» до шістдесяти п’яти миль на годину. Більше не наважився.
— Спробую, — невпевнено сказав він. — Але якщо він не потрапить в аварію або не зламається… — Овен повільно похитав головою. — Навряд чи, друже. Ой, навряд чи.
Цей сон часто снився йому в дитинстві (коли він ще мав прізвище Кунц), але тільки раз чи двічі під час дорослішання. У цьому сні він біг полем у місячну повню і боявся озирнутися, тому що воно гналося за ним. Воно. Він мчав щодуху, втрачав сили, але, звісно, цього було замало — у снах завжди так, хоч скільки намагайся, сил усе одно не вистачає. Потім воно його наздоганяло, він чув його сухе дихання й відчував особливий сухий запах.
Він опинився на березі великого тихого озера, хоча в жаркому сухому канзаському містечку його дитинства не було ніяких озер, і незважаючи на те що озеро було невимовно прекрасним (місяць сяяв у його глибинах, як ліхтар), воно сповнило його моторошним жахом, тому що перегородило йому дорогу, а плавати він не вмів.
На березі він упав на коліна — у цьому нинішній сон повторював ті, дитячі сни, — але в нерухомій воді побачив відображення не воно , моторошного опудала з набитим мішком замість голови і роздутими руками в синіх рукавичках, а Овена Андергілла з обличчям, вкритим червоним висипом. У місячному сяйві байрус здавався величезними чорними родимками, губчастими й безформними.
У дитинстві на цьому місці він завжди прокидався (нерідко з затверділим членом, хоча одному Богові відомо, чому такий страшний сон міг викликати в дитини стояк), але цього разу воно — Овен Андергілл — торкнулося його, а віддзеркалені у воді очі дивилися з докором. А може, і з питанням.
«Тому що ти не послухав наказу, салаго. Тому що перетнув межу!»
Він підняв руку, щоб відгородитися від Овена, відштовхнути його долоню… і побачив у світлі місяця власні пальці. Вони були сірими .
«Ні, — сказав він собі. — Це просто через місяць».
Але чому в нього тільки три пальці? Теж через місяць?
Рука Овена лежить на ньому, не відпускає, передає свою огидну хворобу… але при цьому він сміє звертатися до нього…
— …босе! Прокиньтесь, босе!
Курц розплющив очі і з незадоволеним бурчанням випростався, одночасно відкидаючи руку Фредді. Фредді зі свого водійського місця торсав його не за плече, а за коліно, але це все одно було неприємно.
— Я не сплю, не сплю. — Щоб переконатися, він підніс до очей свої долоні. Звісно, не рожеві, як у немовляти, але й не сірі, і на кожній, як належить, по п’ять пальців. — Котра година, Фредді?
— Не знаю, босе. Можу тільки сказати, що поки ще ранок.
Ну звісно ж. Годинник не працює. Навіть його кишеньковий зупинився. Він, така ж жертва сучасності, як і інші, забув його завести. Курц завжди гостро відчував час, і зараз, за його відчуттям, була десь дев’ята, а отже, проспав він години дві. Небагато, але йому цілком досить. Він почувався краще. Достатньо добре, щоб почути тривогу в голосі Фредді.
— Що сталося, друже?
— Перлі каже, що втратив контакт з усіма. Каже, останнім був Овен, але й той зник. Він думає, Овен переміг грибок, сер.
Курц зловив у дзеркалі заднього огляду бліду «я-вас-обдурив» усмішку Перлмуттера.
— Що таке, Арчі?
— Нічого. — Арчі мав значно здоровіший вигляд, аніж раніше, до того, як Курц заснув. — Я… босе, я б води ковтнув . Я не голодний, але…
— Гадаю, ми могли б заїхати кудись, — згодився Курц, — якби в нас був зв’язок. Але якщо ми втратили всіх , того хлопця Джонсі, Овена і Девліна… Ти мене знаєш, салаго. Здихаючи, я чіпляюся намертво. Та й потім потрібні два хірурги і дробовик, щоб відтягти мене. Весь цей довгий день ти будеш сидіти тут і мучитися від спраги, поки ми з Фредді будемо обстежувати дороги, що ведуть на південь, вишукуючи їхній слід… Якщо, зрозуміло, не допоможеш нам із цим. А якщо допоможеш, Арчі, я накажу Фредді зупинитися біля першого ж повороту. Я сам сходжу до «Стоп-н-Ґоу» або «Севен-Елевен» і куплю тобі найбільшу пляшку «Поланд Спрінґ» з холодильника. Ну як, подобається тобі така пропозиція?
Пропозиція сподобалася, Курц зрозумів це, побачивши, як Перлмуттер спочатку прицмокнув губами, а потім ще й облизав їх кінчиком язика (на губах і щоках, як і раніше, горіли плями Ріплі, переважно червоні, але були серед них і бордові, як бургундське вино), та хитруватий вираз із його погляду нікуди не подівся. Очі, обрамлені кіркою грибка, бігали туди-сюди. Курц миттєво зрозумів, що сталося. Перлі збожеволів, возлюби його Господи. Що ж, можливо, чорт біса і з-під копи побачив.
— Та я сказав чисту правду. Втратив зв’язок з усіма, — сказав Арчі, але потім приклав палець до носа і знову хитрувато глянув у дзеркало.
— Коли ми їх зловимо, гадаю, хлопче, у нас є всі шанси підлікувати тебе, — мовив Курц своїм найсухішим, офіційно-байдужим тоном. — То з ким ти ще на зв’язку? З Джонсі? Або з цим новим типом, Даддітсом? (Курц вимовив це ім’я як «Дад-Датсом».)
— Не з ним. І ні з ким із них .
Але палець і далі приставлений до носа; погляд, як і раніше, з бісиками.
— Скажи, й отримаєш воду, — пообіцяв Курц. — Будеш продовжувати тягти мене за яйця, солдате, я всаджу тобі кулю в голову і викину на сніг. Ану прочитай мої думки і скажи, що я брешу.
Перлі зацьковано подивився на нього в дзеркальце і сказав:
— Джонсі й Сірий усе ще на шосе. Десь біля Портленда. Джонсі розповів Сірому, як об’їхати місто по 295-й. Тільки не в прямому значенні розповів. Сірий сидить у нього в голові і, коли хоче чогось, просто бере, що йому потрібне.
Курц із дедалі більшим хвилюванням слухав його мову, не припиняючи робити розрахунки.
— Там собака, — продовжив Перлі. — З ними собака. Звати Лед. Це з ним я на зв’язку. Він… такий же, як я. — Його очі знову натрапили на погляд Курца в дзеркалі, тільки цього разу в них не було хитрості. Її місце зайняла жалюгідна пародія на розсудливість. — Гадаєте, я ще зможу… ну, знаєте… стати самим собою?