Щось мокре й важке впало на спину Бобра. Наче величезний хробак або м’язисте членисте щупальце зігнулось у нього між ніг і обхопило стиснуті від болю яйця задушливою хваткою пітона. Бобер закричав, відірвавши підборіддя від залитих кров’ю плиток (на підборідді відбилася червона сіточка), і витріщив очі. Щось холодне, мокре й важке розтяглося на його спині, від карку до попереку, як згорнутий у рулон живий килим, і тепер воно видавало несамовитий верескливий звук — крик скаженої мавпи.
Бобер знову закричав, звиваючись, поповз до дверей на животі, потім став навкарачки, намагаючись скинути з себе тварюку. М’язиста мотузка в нього між ніг знову стиснулася, звідкілясь із рідкого туману болю, на який перетворився його пах, долинув глухий стук.
«О Господи, — подумав Бобер. — Святі банани, здається, це яйце».
З вереском, обливаючись потом, висовуючи і засовуючи язик, що став нагадувати якусь оскаженілу трубочку-пискавку, Бобер зробив єдине, що йому спало на думку: перекотився на спину, намагаючись розчавити те, що опинилося між його хребтом і кахляною підлогою. Тварюка заверещала йому в саме вухо, майже оглушивши, і почала люто звиватися. Бобер ухопився за хвіст, що згорнувся між стегнами, гладенький і безволосий зверху, колючий — немов усіяний гачками зі скуйовдженого волосся — знизу. І мокрий. Вода? Кров? Те й інше?
— Ааа! Ааа! О Господи, відпусти, тварюко! Чорт, яйця!
Перш ніж він устиг завести руку під хвіст, повний рот голок уп’явся йому в шию. Він розлютився, скажено заревів, а потім незрозуміла істота зникла. Бобер спробував підвестися. Довелося відштовхуватися від підлоги руками, бо ноги втратили силу, і руки прагнули роз’їхатися в різні боки. На додачу до крові Маккарті підлога в туалеті тепер була вкрита каламутною водою з тріснутого бачка, і кахлі перетворилися на справжню ковзанку.
Нарешті підвівшись, він побачив дещо. Воно причепилось до одвірка, десь посередині, і було схоже на якогось потворного тхора, без ніг, але з товстим золотаво-червонуватим хвостом. Замість голови — якесь таке блискуче стовщення, з якого дивляться два лютих чорних ока.
Нижня частина стовщення розчахнулась посередині, оголивши ціле гніздо гострих зубів, і істота по-зміїному кинулась у бік Бобра. Стовщення рвучким рухом вилетіло вперед, поки безволосий хвіст тримався за одвірок. Бобер скрикнув і закрив обличчя рукою. Три пальці з п’яти (крім мізинця і великого) зникли. Болю він не відчув — або його не було, або його повністю поглинув біль від розчавлених яєць. Бобер спробував відійти, але вперся задньою частиною ніг в унітаз. Далі йти було нікуди.
«І ця потвора сиділа в ньому? Воно було в ньому?» — тільки й устиг подумати Бобер.
Потім воно розгорнуло хвіст, чи щупальце, чи що там це було, і стрибнуло на Бобра. Верхню частину рудиментарної голови займали тупі злісні чорні очі, нижню — отвір, весь у кістяних голках. Далеко, в якомусь іншому всесвіті, де ще могло існувати розумне життя, Джонсі кричав його ім’я. Але Джонсі спізнився. Занадто спізнився.
Істота, яка сиділа в Маккарті, ляпнулася на груди Бобра. Вона пахла, як гази Маккарті: важкий запах мастила, ефіру та метану. Нижня частина її тіла, м’язиста нагайка, обвилася навколо Бобрового пояса. Голова тварюки метнулася вперед, зуби зімкнулися на носі Бобра.
З криком, молотячи по тварюці кулаками, Бобер повалився на унітаз. І сидіння, і коло над ним злетіли до бачка, коли тварюка вибиралася. Кришка залишилася стояти, але коло впало назад. Бобер приземлився на нього, зламав його і провалився задом в унітаз, поки тхороподібна істота, обвившись навколо його грудей, жувала його обличчя.
— Бобре! Бобре, що…
Бобер відчув, що істота застигла — буквально застигла, як затверділий член. Щупальце дужче стислося на грудях, потім хватка послабшала. Чорноока ідіотична морда швидко повернулася на звук голосу Джонсі, і Бобер крізь кривавий туман побачив старого друга. Джонсі, роззявивши рота, стояв біля дверей із рулоном ізоляційної стрічки в опущеній руці («Тепер вона не знадобиться», — промайнуло в голові Бобра). Джонсі, абсолютно беззахисний від жаху. Наступна здобич істоти.
— Джонсі, тікай! — закричав Бобер мокрим голосом крізь повний рот крові. Він відчув, що істота готується до стрибка, і оповив руками її пульсуюче тіло, як коханку. — Тікай! Зачини двері! С… — Він хотів сказати: «Спали! Замкни її тут, замкни мене з нею тут, і спали, спали її живцем, я сидітиму дупою в, суко, унітазі, притискаючи цю тварюку до себе, і, якщо, помираючи, я відчую запах її паленого м’яса, я помру щасливим». Але істота виривалася надто сильно, а бісів Джонсі все стояв, як бовдур, зі своєю ізоляцією в руці і роззявленим ротом, і виглядав точно як Даддітс: тупий, мов пень, без жодної надії на покращення. Потім тварюка знову повернулася до Бобра, безвухе й безносе стовщення відвелося назад, і, перш ніж голова метнулася вперед і світ вибухнув востаннє, Бобер устиг подумати: «Ці зубочистки, чорт, мама завжди казала…»
Далі вибух червоного, квітуча чорнильна темрява, і звідкись іздалеку звук його власного крику, останнього.
Джонсі побачив Бобра, який сидів в унітазі з чимось схожим на гігантського золотаво-червоного хробака на грудях. Джонсі покликав, і істота повернулася до нього. Голови як такої в неї не було, лише чорні акулячі очі та повний зубів рот. Ці зуби щось тримали, це не могло бути шматком відірваного носа Бобра Кларендона, але, цілком імовірно, ним і було.
«Біжи! — подумки гукнув він собі і потім: — Рятуй його! Рятуй Бобра!»
Обидва протилежні накази мали однакову силу, і в результаті він лишився на місці, відчуваючи, що важить тисячу фунтів. Тварюка в руках Бобра видавала звук, якийсь божевільний вереск із цвіріньканням, і він усвердлювався в мозок і примушував згадати щось із далекого минулого, ось тільки Джонсі не розумів що.
Потім Бобер, лишаючись у своїй позі в унітазі, закричав, щоб він ішов і зачинив двері. Істота знову повернулася до нього, ніби згадавши про незакінчену справу, і цього разу Бобер позбувся очей. Бобер кричав, звивався, намагався триматися, поки тварюка верещала й кусалась, обвиваючи хвостом (чи що це було) його торс, витягаючи його сорочку з-під комбінезона і добираючись до його голої шкіри. Ноги Бобра смикалися по кахлях, підбори черевиків розбризкували криваву воду, тінь металася по стіні, і мохоподібний поріст тепер був усюди, він ріс так офігенно швидко …
Джонсі побачив, як Бобер сіпнувся востаннє, побачив, як створіння відпустило його й відскочило, коли він скотився з унітаза, звалившись верхньою частиною тіла у ванну зверху на Маккарті, старого містера Ось-Стою-Під-Дверима-І-Стукаю. Істота впала на підлогу, жваво крутнулася — чорт, яке воно швидке! — і рушила до Джонсі. Він відсахнувся й зачинив двері туалету якраз перед тим, як істота вдарила в них із тим самим глухим звуком, з яким билась об кришку унітаза. Удар був таким потужним, що двері здригнулись. У смузі світла під дверима заметалася тінь істоти, яка неспокійно сновигала по кахлях, потім вона знову вдарила у двері. Першою думкою Джонсі було збігати по стілець, щоб підперти двері. Фігова ідея, як кажуть його діти. Довбаний ідіотизм — двері ж бо відчинялися в туалет, а не з нього. Тут важило інше: чи розуміє істота принцип дії дверної ручки і чи може до неї дістатися.
Потім, ніби істота прочитала його думки — а хто сказав, що вона цього не вміє? — за дверима почувся шурхіт, Джонсі відчув, що ручка намагається повернутись. Чим би не була ця тварюка, силу вона мала неймовірну. Джонсі втримував ручку правою рукою, тепер узявся й лівою. Була одна страшна мить, коли Джонсі, відчуваючи, що тиск на ручку посилюється, вирішив, що не втримає двері і двома руками. У паніці він мало не дав драпака.