Але зараз він відчув не запах вина, а болотний, сірчаний сморід. Спочатку він не міг зрозуміти, що це нагадує, потім здогадався: жінка, через яку вони розбилися. Сморід її хворих нутрощів тут теж є.
Генрі ступив на гранітну плиту, розуміючи, що прийшов сюди востаннє, відчуваючи вагу прожитих років — сміх, розмови, пиво, випадковий косячок із травою, змагання, хто більше з’їсть, у 1996 році (чи це було в 1997-му?), постріли, гіркий змішаний запах пороху і крові, який означав, що сезон полювання на оленів розпочато, запах смерті, дружба й сяйво дитинства.
Стоячи на плиті, він знову принюхався. Цього разу запах відчувався сильніше і був скоріше хімічним, ніж органічним, напевне, тому, що він був скрізь. Генрі зазирнув у будинок. На підлозі теж червонів ворсистий поріст, але подекуди проглядались і мостини. Однак на килимі навахо цієї гидоти наросло стільки, що під нею навіть годі було розрізнити візерунок. Видно, ця гидота була теплолюбна, але в будь-якому разі швидкість її зростання лякала.
Генрі рушив був у будинок, але зупинився, трохи позадкував від дверей і знову зупинився, думаючи про свій ніс, звідки йшла кров, і про дірки в яснах, де ще сьогодні вранці, коли він прокинувся, були зуби. Якщо цей червоний мох виробляв якийсь вірус, що передається повітрям, на зразок Еболи або хантавірусів, він, напевне, його вже підчепив і зараз, що б він не робив, користі від цього буде не більше, ніж від замикання стайні, коли коня вже вкрадено. Але ж береженого Бог береже, чи не так?
Він повернувся і пішов навколо «Діри в стіні» у бік Ущелини — по сліду «Арктик кет», щоб не провалюватись у свіжий сніг.
Двері сараю теж виявилися відчиненими. І Генрі побачив Джонсі, так ясно, як Божий день. Ось Джонсі зупинився у дверях, перш ніж зайти і взяти собі снігохід; ось Джонсі тримається за край одвірка; ось Джонсі слухає… Слухає що?
Нічого. Ґави не каркають, сойки не галасують, дятли не стукають, білки не цокають. Лише звук вітру та зрідка ляпання снігу, який падає з гілок. Місцеві тварини покинули це місце. Втекли.
Якийсь час він стояв на місці, згадуючи, що всередині сараю. У Піта це вийшло б краще, Піт постояв би тут із заплющеними очима, водячи туди-сюди пальцем, а потім докладно розповів би, де що стоїть, аж до найменшої коробки з цвяхами. Але в цьому випадку Генрі вирішив, що обійдеться і без особливих здібностей Піта. Він тільки вчора приходив сюди пошукати інструмент, щоб відчинити застряглі двері кухонної шафи. І бачив учора те, що йому потрібне зараз.
Генрі кілька разів швидко видихнув і вдихнув, очищуючи легені, потім міцно притиснув руки в рукавичках до рота й носа та увійшов у сарай. Довелося трохи постояти на місці, поки очі звикали до темряви. Краще уникнути неприємних сюрпризів.
Коли здатність бачити повернулася, Генрі підійшов до порожнього місця, на якому стояв снігохід. Зараз там не було нічого, крім візерунка з плям мастила. Але на зеленому брезенті, яким був накритий «Арктик кет» і який тепер валявся в кутку, вже з’явився червоний поріст.
На столі панував безлад: банки з цвяхами та гвинтами перевернуті, і те, що ретельно зберігалось окремо, лежить упереміш; стара підставка для трубок Ламара Кларендона валяється на підлозі розбита; усі шухляди столу висунуті. Хтось, Бобер або Джонсі, пройшовся по сараю ураганом, шукаючи щось.
«Це був Джонсі».
Так. Можливо, Генрі й не дізнається ніколи, що тут сталось, але це був Джонсі. Він знав це і знав, що трапилося щось надзвичайно важливе для нього або для них обох. Цікаво, чи знайшов Джонсі те, що шукав? Напевне, він і цього ніколи не дізнається. Однак те, що було потрібне йому, висіло перед очима, у дальшому кутку, на гачку над купою банок фарби й пістолетів-розпилювачів.
Усе ще затуляючи рукавичкою рот та ніс і не дихаючи, Генрі пройшов сараєм. Було принаймні чотири невеликі респіратори, з тих, що використовуються під час фарбування; вони бовталися на подертих гумках. Він згріб їх, повернувся і помітив, як за дверима щось ворухнулося. Не скрикнув — стримався, але серце мало не вискочило в нього з грудей, подвійний об’єм повітря в легенях, завдяки якому він зміг пройти в глибину сараю, раптом здався надто гарячим і важким. Нічого там немає, схоже, просто здалося. Але потім він побачив, що ні, не здалося, там щось було. Світло йшло в сарай крізь відчинені двері, але трохи світла потрапляло всередину крізь маленьке брудне вікно над столом, і Генрі в буквальному розумінні злякався власної тіні.
Чотирма широкими кроками він вискочив із сараю, тримаючи в правій руці респіратори. Дихання він продовжував утримувати, поки не зробив іще чотири кроки по затвердлому сліду снігохода, після чого голосно випустив із легень повітря. Генрі зігнувся навпіл і вперся руками в коліна, перед очима попливли маленькі чорні цятки, згодом розтали.
Зі сходу долинув тріск пострілів. Не рушничних — постріли були занадто гучними й швидкими. Стріляли з автоматичної зброї. У голові Генрі виникло бачення, таке ж чітке, як спогад про молоко, що тече по підборіддю батька, чи про Баррі Ньюмена, котрий як обпечений біжить із його кабінету. Він побачив оленів, єнотів, бабаків, диких собак і кроликів, яких десятками, сотнями косили, коли вони намагалися покинути те, що перетворилося на зачумлену зону; він побачив, як сніг червоніє від їхньої невинної (але, ймовірно, зараженої) крові. Це бачення завдавало йому несподіваного болю, ятрило те місце в серці, яке не відмерло, а всього лиш заснуло. Те саме місце, яке відгукувалося на плач Даддітса потужним відлунням, від якого, здавалося, вибухне голова.
Генрі випростався, побачив свіжу кров на лівій рукавичці, подивився в небо і крикнув: «А щоб тебе!» Водночас злостиво і весело. Він узяв маски й зібрався надягти як мінімум дві, перш ніж увійти в «Діру в стіні», але зовсім забув про рану на стегні, яку отримав, коли перекинувся «скаут». Якщо в сараї була якась зараза, що передається грибком, у неї була чудова нагода проникнути в нього. Утім, і всі обережності, швидше за все, не мали ніякого сенсу. Генрі уявив собі знак із написом великими червоними літерами: «Зона біологічного зараження! Будь ласка, затримайте дихання і, якщо на вашому тілі є будь-які подряпини, закрийте їх рукою!»
Він пирхнув і попрямував назад до будинку. Господи Боже, він однаково не збирався жити вічно.
На сході гриміли часті постріли.
Знову зупинившись біля відчинених дверей «Діри в стіні», Генрі поліз у задню кишеню, не особливо сподіваючись знайти там носовичок, і… не знайшов. Чим чудове життя в лісі — хоч про це не говорять, — це тим, що можна мочитися де заманеться і сякатися на землю в будь-якому місці. Є якась первісна приємність у пусканні струменів та стрільбі шмарклями… принаймні для чоловіків. Якщо замислитися, здається справжнім дивом, що жінки взагалі можуть кохати навіть найкращих їх представників, не кажучи вже про звичайних.
Він зняв куртку, сорочку й термомайку. Останнім шаром була вицвіла футболка «Boston Red Sox» із написом «Garsiaparra 5» на спині. Генрі стягнув її, скрутив якусь подобу джгута й обмотав ним криваву діру на лівій штанині джинсів, знову подумавши про вкрадених коней і двері стайні. Пропуски потрібно заповнювати, причому заповнювати чітким, розбірливим почерком. Таким є основний принцип життя. Навіть якщо життя швидко добігає кінця.
Решту одягу він знову натягнув на змерзлий торс, потім на голову — дві краплиноподібні маски. Ще двома хотів закрити вуха, але потім уявив, як дві гумки перехрещуються в нього на потилиці, ніби підтяжки, і розсміявся. Що далі? Закрити останньою маскою одне око?
— Заражуся то заражуся, — сказав він, одночасно нагадавши собі, що поберегтися зайвим не буде, обережність іще нікому не нашкодила, як казав старший Кларендон.
У хаті грибок (чи мох, чи що це там було) помітно розрісся навіть за той короткий час, який Генрі провів у сараї. Килим навахо тепер був повністю вкритий ним від краю до краю. Червонуваті плями видніли на дивані, на стійці між кухнею та їдальнею і на сидіннях двох із трьох стільців біля стійки з боку вітальні. Кучеряві золотаво-червонуваті вени повзли вгору по ніжці обіднього столу, немов повторюючи слід чогось пролитого. Генрі це нагадало мурах, які збираються навіть на незначній кількості розсипаного цукру. Можливо, найнеприємніше було бачити жмут червонуватої павутини, який висів над килимом навахо. Генрі кілька секунд вдивлявся в нього, перш ніж зрозумів, що це ловець снів Ламара Кларендона. Генрі сумнівався, що колись дізнається, що тут сталося насправді, але в одному не сумнівався: цього разу Ловець снів зловив справжній кошмар.