Нарешті вона поклала його назад у ліжко, і зелені очі сина знову дивилися на неї в усьому своєму моторошному передсмертному сяйві.
- Ііт еж у аю?
— Звичайно, він теж у раю.
Вона не хотіла плакати, відчайдушно не хотіла, це могло знову його схвилювати, але відчула, як на очі навертаються сльози. Її голова була вагітна ними, і щоразу, коли вона робила вдих, у носі відчувався смак моря.
— У аю ф Оом?
— Так, милий.
- Іа поачу Ооа і Ііта у аю?
— Так, побачиш. Але ще не скоро.
Його очі заплющилися. Роберта ще довго сиділа біля нього на ліжку, втупившись поглядом у свої руки, сумна, як сама печаль, самотня, як сама самотність.
Тепер же вона поспішила вниз, і так, він дійсно співав. Вільно володіючи мовою Даддітса (та й як же їй було нею не володіти, якщо понад тридцять років це була її друга мова), вона, навіть не замислюючись, переклала протяжні склади: «Скубі-Дубі-Ду, де подівся ти? Є в нас справ багато. Скубі-Дубі-Ду, нам допоможи, будемо чекати».
Вона забігла до кімнати, не знаючи, чого чекати. Але точно не цього: у кімнаті яскраво горіло світло, а Даддітс був повністю вдягнений, уперше після попередньої (і, якщо вірити доктору Бріско, останньої) ремісії. В улюблених вельветових штанях, теплому жилеті поверх футболки з зображенням Ґрінча і в бейсболці «Ред Сокс», він сидів на стільці біля вікна і дивився в ніч. На обличчі його тепер не було ні тривоги, ні сліз. Він вдивлявся в снігову бурю з ясноокою впевненістю, що змусила її згадати колишні часи, до хвороби, яка давалася взнаки ледь помітними, здавалося б, несерйозними симптомами: задишка й утома після короткої гри у фрисбі надворі, занадто великі синці після навіть незначних забиттів і те, як довго вони не проходили. Так він, бувало, дивився, коли…
Але вона не могла думати, вона була занадто стривожена, щоб думати.
— Даддітсе! Дадді, що…
— Аммо! Е оя аізка?
«Мамо, де моя валізка для сніданків?»
— На кухні, але, Дадді, ніч надворі. Іде сніг. Ти ні…
Нікуди не підеш, хотіла вона сказати, звичайно ж, але слова ці не захотіли злітати з язика. Його очі так світилися, були такими живими. Таке ясне світло в його очах, напевне, повинне було порадувати її, але чомусь, навпаки, злякало.
— Еі ііна оя оока! Еі ііуен ій іанок!
«Мені потрібна моя валізка. Мені потрібен мій сніданок!»
— Ні, Даддітсе, — намагаючись бути твердою. — Тобі потрібно роздягтись і лягти. Ось що тобі потрібне, більше нічого. Нумо. Я допоможу.
Але, коли вона підійшла, він підняв руки і схрестив їх на вузьких грудях, долоня правої руки притиснута до лівої щоки, долоня лівої руки — до правої. З самого раннього дитинства це був його єдиний спосіб чинити опір. Зазвичай цього вистачало. Вистачило й зараз. Їй не хотілося його знову засмучувати, щоб у нього знову носом пішла кров, але вона не мала наміру збирати і класти у валізку зі Скубі-Ду сніданок у п’ятнадцять хвилин на другу ночі. Ні.
Вона відійшла й сіла на край ліжка. У кімнаті було тепло, але вона змерзла, навіть у щільній фланелевій нічній сорочці. Даддітс повільно опустив руки, насторожено спостерігаючи за нею.
— Можеш сидіти, якщо хочеш, — сказала вона. — Але що сталося? Тобі щось наснилося, Дадді? Щось погане?
Можливо, й наснилося, але не погане. Інакше в нього обличчя б так не світилось. І тільки зараз вона впізнала цей вираз: так він часто виглядав у вісімдесятих, у ті славні часи, коли Генрі, Піт, Бобер і Джонсі ще не розійшлися кожен своєю дорогою, до того як вони стали телефонувати й відвідувати його все рідше, поспішаючи зажити дорослим життям і забувши того, кому довелося залишитись позаду.
Такий вираз з’являвся на його обличчі, коли особливе чуття підказувало, що друзі йдуть до нього в гості. А іноді вони разом ішли гуляти в Строфорд-парк або Барренс (туди їм ходити було не можна, але вони все одно ходили — і вона, і Алфі знали про це, й одного разу похід туди закінчився тим, що вони потрапили на першу шпальту газети). Іноді Алфі або хтось із їхніх мам або тат возив їх до аеропорту на міні-гольф або до «Міста розваг» у Ньюпорті, і в ці дні вона завжди збирала сендвічі, печиво і термос молока в жовту валізку для сніданків Даддітса.
«Він думає, що до нього їдуть друзі. Напевне, Генрі або Джонсі, тому він говорить, що Піт і Бобер…»
І раптом, поки вона сиділа на ліжку Даддітса, склавши на колінах руки, їй примарилася жахлива картина. Глупа ніч. Третя година. Лунає стукіт у двері. Вона йде відчиняти. Не хоче, але йде, не в силі себе зупинити. І на порозі стоять мертві, а не живі. На порозі Бобер і Піт, які повернулися в дитинство, такі, якими були того дня, коли вона їх уперше побачила, коли вони врятували Дадді від бозна-яких знущань і привели його додому. В її уяві на Бобрі була його байкерська куртка з блискавками, а на Піті — водолазка з написом «NASA» на лівому боці грудей, якою він так пишався. Але обличчя їхні холодні й бліді, очі вкриті матовою трупною виноградно-чорною поволокою. Вона побачила, як Бобер ступив уперед, не посміхаючись, не впізнаючи її. Він діловито простягає бліді руки-щупальця. «Ми прийшли по Даддітса, місіс Кейвелл. Ми мертві, він тепер теж».
Тремтіння пробігає всім її тілом, руки міцно стискаються. Даддітс цього не побачив. Він знову дивився у вікно, нетерпляче й очікувально. І дуже м’яко знову заводив свою пісню:
— Уї-Уї-У, е оіся и? Е у ас спав аато…
— Сірий?
Немає відповіді. Джонсі стояв біля дверей кабінету, який уже остаточно перетворився на його кабінет і вже нічим не нагадував склад братів Трекерів, крім хіба що бруду на вікнах (нудна порнографія з задертою спідницею поступилася місцем «Маргариткам» Ван Ґоґа), дедалі сильніше відчуваючи занепокоєння. Що ця потвора шукає?
— Сірий, ти де?
Знову ніякої відповіді, але цього разу виникло відчуття, що Сірий повернувся… і був щасливий. Сучий син був щасливий .
Джонсі це дуже не сподобалося.
— Слухай, — сказав він, тепер притискаючись до дверей свого притулку не тільки руками, а й лобом. — Я маю пропозицію, друже мій… Ти ж уже наполовину людина, то чому б не стати нею остаточно? Гадаю, ми могли б співіснувати. Я б тобі показав, що тут до чого. Морозиво — класна штука, пиво — ще краще. Що скажеш?
Він підозрював, що для Сірого як для безформної істоти пропозиція набути якоїсь форми була великою спокусою; так, просто казкова пропозиція.
Однак, схоже, пропозиція виявилася недостатньо привабливою.
Крутнувся стартер, заревів мотор пікапа.
— Куди їдемо, приятелю? Гадаєш, ми можемо спуститися зі Стендпайп-гілл?
Немає відповіді, тільки це огидне відчуття, що Сірий щось шукав… і знайшов.
Джонсі швидко визирнув у вікно і побачив, як світло фар ковзнуло по меморіалу. Табличку знову занесло, отже, вони простояли тут доволі довго.
Повільно, обережно пробиваючи шлях крізь замети, які доходили до бампера, «Додж Рем» почав спускатися.
Через двадцять хвилин вони опинилися на шосе і знову взяли курс на південь.
Розділ 17
Герої
Розбудити Овена криком Генрі не зміг — той так утомився, що спав надто міцно, — тому покликав його подумки. Виявилося, що тепер, коли байрус поширився, робити це набагато легше. Він уже ріс на трьох пальцях правої руки і майже заповнив ліву вушну раковину губчастою сверблячою рослинністю. Крім цього, випало ще двійко зубів, хоч у дірках поки що нічого не росло.
Курц і Фредді залишалися чистими завдяки Курцовому нелюдському чуттю, але екіпажі бойових гелікоптерів Овена і Джо Блейкі, які вціліли після атаки на «Синього гостя», були заражені байрусом. Після розмови з Генрі Овен постійно чув голоси товаришів по службі, які перегукувались у досі не баченій порожнечі. Усі вони, подібно до нього, приховували інфекцію під товстим зимовим одягом. Але довго так тривати не могло, і ніхто не знав, що робити.