Згадавши все це, Маркус замислився, чому Клементе вибрав саме це місце для зустрічі. Йому не сподобалися ні їхня остання розмова, ні те, якою була його реакція на прохання зустрітися з керівництвом, щоб обговорити минулорічну справу з розчленованою у ватиканських садах черницею.
«Нам не дано просити, нам не дано знати. Ми повинні тільки слухати й виконувати».
Маркус сподівався, що викликом на зустріч той хотів вибачитися, але зрештою передумав. Ось чому пенітенціарій, дійшовши до площі перед Сант-Аполлінаре, наддав ходи.
Коли він зайшов до церкви, там було порожньо. Його кроки відлунювали мармуровою підлогою центральної нави, уздовж якої були вирізьблені імена кардиналів та єпископів.
Клементе вже сидів на одній з передніх лав. Біля його ніг стояв чорний шкіряний портфель. Він озирнувся, побачив Маркуса й ледве помітно махнув йому, щоб той сів поруч.
— Мені здається, ти все ще гніваєшся на мене.
— Ти змусив мене прийти сюди, бо згори вирішили, що готові зі мною співпрацювати?
— Ні, — відповів той сухо.
Маркус відчув розчарування, однак вирішив нічим не виявляти його.
— Тоді що скажеш?
— Минулої ночі стався страшний злочин у сосновому лісі біля Остії. Хлопець загинув, а дівчина, можливо, виживе.
— Я читав новини в часописі, — збрехав Маркус.
Насправді він уже знав про все від Сандри. Однак не міг же зізнатися, що стежив за жінкою, бо, можливо, щось відчував до неї. Щось таке, чому він і сам не міг дати визначення.
Клементе уважно поглянув на нього, ніби здогадався, що той йому чогось недоговорює.
— Доведеться тобі до цього долучитися.
Те прохання захопило його зненацька. Зрештою поліція вже кинула на цю справу свої найкращі ресурси та свої найкращі кадри; у розпорядженні ЦОС було все необхідне, щоб зупинити вбивцю.
— Чому?
Клементе ніколи не пояснював йому причин, якими були викликані їхні розслідування. Часто говорив про якісь непевні можливості або про узагальнений інтерес Церкви щодо успішного завершення розслідування. А тому Маркусові зазвичай було невтямки, що насправді криється за його завданням. Однак цього разу його приятель розщедрився на пояснення.
— Над Римом нависла велика небезпека. Те, що сталося минулої ночі, може мати серйозні наслідки. — У голосі Клементе несподівано вчулася неприхована тривога. — Як на те, річ уже не в самому злочині, а в тому, що за ним криється: там аж надто багато символічних елементів.
Маркус згадав, як убивця вилаштував місце злочину: хлопець змушений був убити дівчину, щоб урятувати власне життя, а потім отримав холоднокровний постріл у потилицю. Убивця знав, що після нього поліція прийшла б туди й сушила б голову над запитаннями, яким відповіді не знайти. Оте видовище — саме для їхніх очей.
А ще йшлося про секс. Хоча вбивця й не ґвалтував своїх жертв, у його вчинках виразно простежувалося сексуальне підґрунтя. Злочини такого типу тривожили ще й тим, що спричиняли нездоровий інтерес широкої публіки. Хоча більшість це заперечувала, їх небезпечно притягувало до них, попри те що вони завзято це приховували. Та було ще одне.
Секс був небезпечним рушієм.
Щоразу, коли публікували, наприклад, статистику випадків зґвалтування, їх кількість протягом наступних днів різко зростала. Замість того щоб викликати обурення, ота кількість — особливо коли вона була висока, — спричиняла змагання. Таке враження, що ґвалтівники-початківці, котрі на той час ще якось контролювали свої потяги, несподівано відчували дозвіл на них, що його надала їм якась анонімна й переважна більшість.
«Злочин не такий страшний, якщо вина за нього розділена між багатьма», — зауважив Маркус. Ось чому поліція половини світу не оприлюднювала інформації щодо сексуальних злочинів. Однак пенітенціарій був упевнений: тут криється ще щось.
— Звідки така цікавість до того, що сталося в сосновому лісі біля Остії?
— Бачиш оту кабінку для сповідань? — Клементе вказав на другу каплицю ліворуч. — Жоден священник туди ніколи не заходить. Утім час від часу нею все одно хтось користується, щоб сповідатися.
Маркусові дуже кортіло дізнатися, що за всім цим приховано.
— У минулому злочинці користувалися нею, щоб передавати інформацію органам правопорядку. У кабінці для сповідань є звуковий реєстратор. Він умикається щоразу, коли хтось стає там навколішки. Ми придумали це для того, щоб кожен, хто побажає поговорити з поліцією, міг це зробити, не ризикуючи, що його заарештують. Інколи в записаних повідомленнях справді була важлива інформація. Натомість поліціянти вдавали, що не помічають деяких правопорушень. Знаю, мої слова можуть тебе здивувати, однак нерідко кримінальні банди спілкувалися через нас. Звісно, широкому загалу краще про це не знати, але наше посередництво врятувало чимало життів.
Той факт, що донедавна тут зберігали рештки такого кримінального авторитета, як Де-Педіс, можна пояснити саме цією домовленістю. Тепер сенс того поховання став зрозумілим і Маркусові: церква Сант-Аполлінаре була чимось на кшталт нейтральної зони, безпечним місцем для ворожих сторін.
— Ти говорив про це як про минуле. Отже, тепер таке тут не практикують.
— Справді, тепер існують нові, надійніші та ефективніші засоби комунікації, — мовив Клементе. — Та й посередництва Церкви тепер ніхто не потребує, на нього нерідко навіть поглядають з підозрою.
Він почав розуміти:
— І попри це звукореєстратор залишився на своєму місці…
— Ми вирішили зберегти цей неоціненний засіб для спілкування, бо подумали, що він ще зможе стати в пригоді. І не помилилися.
Клементе відкрив свій шкіряний портфель і вийняв звідти старий магнітофон. Вставив мікрокасету у відповідний відсік.
— П’ять днів тому, — тобто ще до того, як стався напад на закоханих у сосняку під Остією, — хтось став навколішки в тій сповідальні й промовив оці слова…
Він натиснув кнопку «пуск». Наву наповнило шарудіння, яке відразу відлунило від стін церви. Якість запису була кепська. Та вже за мить з отого невиразного потоку звуків почувся голос.
«…колись давно… Це сталося вночі… І всі помітили, куди увігнано ножа…»
Слова були промовлені майже пошепки. Голос не чоловічий, не жіночий. Так, ніби лунав з того світу, з іншого виміру. Голос мертвого, який намагався вдавати із себе живого, — можливо, тому що він забув про те, що помер. Час від часу голос зникав у статичному потріскуванні, прохоплювалися лише окремі фрази.
«…настав його час… діти померли… нещирі носії нещирої любові… і він повівся з ними безжально… соляного хлопчика… якщо його не зупинити, він сам не зупиниться».
Голос не додав іншого. Клементе зупинив запис.
Маркус відразу збагнув, що той запис був не випадковістю.
— Він говорить про себе від третьої особи, але це він.
На тому записі був голос монстра. Його слова не викликали сумнівів, принаймні якщо мати на увазі злобу, яка його підштовхувала.
«…І всі помітили, куди увігнано ножа…»
Поки Клементе уважно спостерігав за ним, пенітенціарій почав аналізувати запис.
— Колись давно, — повторив Маркус. — Бракує першої частини фрази: колись давно що? І чому він говорить у минулому про те, що мало статися в майбутньому?
Окрім віщувань і погроз, що були частиною репертуару вбивць-ексгібіціоністів, у записі були деякі фрагменти, що привернули його увагу.
— Діти померли, — пробурмотів він собі під ніс.
Вибір слова «діти» був дуже продуманий. Означав, що об’єктом були ще й батьки двох закоханих з Остії. Убивця порішив їхню кровну частинку й таким чином убив їх самих. Його ненависть розрослася та розійшлася колами, як землетрус. В епіцентрі перебували двоє молодих, проте від них розповсюджувалася сейсмічна хвиля зла, що надалі завдавала болю всім, хто був навколо, — рідним, друзям, знайомим, — аж поки не докочувалася до всіх отих матерів і батьків, що не мали зв’язків з двома юними особами, але в ті години з тривогою та болем співчували тому, що сталося в сосновому лісі, думаючи, що це лихо могло спіткати і їхніх дітей.