Аж поки одного вечора в товаристві нових дружків він не натрапив на Міна.
Побачивши його разом з бандюганами, з отим нахабно-зухвалим поводженням і дурнуватим шкіряним браслетом на руці, давній друг став з нього насміхатися. Навіть назвав «дресированою мавпою», так само як називали батька.
Наміри Міна були добрі, Баттіста знав, що той зрештою хотів лише його застерегти від грубої помилки. Однак така поведінка й вибраний спосіб повчання не залишили йому вибору. Він почав штовхати Міна й махати кулаками, бо знав, що друг не реагуватиме. А той і справді став кепкувати ще дужче.
Баттіста сам не знав, що з ним трапилося, звідки він узяв ціпок і коли завдав першого удару. Він нічого не пам’ятав.
Лише згодом ніби прокинувся від якогось жахливого сну: стояв увесь спітнілий, заляпаний кров’ю, його дружки кудись поділися, покинувши його самого перед тілом найкращого друга, що лежав на землі з розтрощеною головою та усмішкою на вустах.
Наступні п’ятнадцять років Баттіста Ерріаґа провів у в’язниці. Його мати тяжко захворіла, а в містечку, де він народився й виріс, цуралися кликати його навіть отим бридким прізвиськом, що так його дратувало.
Однак смерть Міна, добродушного велетня, який мріяв стати священником, не минула даремно.
Багато років по тому Баттіста Ерріаґа пригадував ту подію, сидячи в літаку, що віз його з Маніли до Рима.
Дізнавшись про те, що сталося в сосновому лісі біля Остії, він купив квиток на перший можливий рейс. Подорожував у економкласі, одягнений непримітно, насунувши на очі кепку з довгим козирком, щоб нічим не відрізнятися від своїх численних земляків, які летіли до Італії на роботу як домашні працівники або прибиральники. Протягом усієї подорожі він ні з ким не розмовляв — боявся, що його можуть упізнати. Таким чином, у нього був час на роздуми.
Прибувши до міста, він винайняв собі номер у скромному туристичному готелі в центрі. І ось тепер сидів на застеленому старим покривалом ліжку й дивився випуск новин по телевізору, щоб дізнатися останню інформацію про страшний злочин того, кого всі в місті вже встигли охрестити римським монстром.
«Отже, це сталося насправді», — промовив він подумки. Це не давало йому спокою. Та, можливо, ще був час усе виправити.
Ерріаґа вимкнув аудіо в телевізорі й підійшов до столика, на якому поклав свій планшет. Натиснув кнопку на планшеті, увімкнув аудіозапис.
«…Колись давно… Це сталося вночі… І всі помітили, куди увігнано ножа… настав його час… діти померли… нещирі носії нещирої любові… і він повівся з ними безжально… соляного хлопчика… якщо його не зупинити, він сам не зупиниться».
Усього кілька фраз загадкового повідомлення, залишеного у сповідальні Сант-Аполлінаре, якою користуються злочинці для спілкування з поліцією.
Ерріаґа знову повернувся до німого екрана телевізора. «Римський монстр, — повторив він подумки. — Бідолашні дурники, вони навіть не уявляють, яка страшна небезпека нависла над ними».
Вимкнув телевізор дистанційним пультом. На нього чекала робота, однак слід поводитися обережно.
Ніхто не повинен був знати, що Баттіста Ерріаґа перебуває в Римі.
12
— Лялька???
— Так, синьйоре!
Віцеквестор Моро перепитав, щоб упевнитися, що він усе зрозумів правильно. Сандра, яка до цього була твердо переконана, тепер засумнівалася.
Дізнавшись про самогубство судмедексперта й насамперед почувши, що той наважився на такий відчайдушний крок через те, що приховав доказ зі сцени злочину, Моро активував усі необхідні процедури секретності, обмеживши кількість учасників слідства лише членами ЦОС і цілком узявши на себе все командування.
Відтоді ніщо з того, що бодай якось було пов’язано зі справою, не дозволяли викинути, навіть якщо ішлося про шматок паперу із записаними на ньому кількома словами. Винятково для цієї справи було організовано окремий оперативний зал з поєднаними між собою комп’ютерами, керованими з окремого сервера, що не залежав від сервера квестури.
Щоб не допустити витоку інформації, усі вхідні та вихідні дзвінки реєстрували. Хоча можливості моніторингу комунікацій з мобільних або приватних телефонів не існувало, проте всі, кого залучали до роботи над справою, повинні були підписати офіційну згоду щодо нерозголошення секретної інформації, інакше їм загрожувало звільнення з роботи та звинувачення в співпраці з криміналом.
А понад усе віцеквестор боявся того, що випадково будуть знищені якісь елементи доказів.
Наскільки знала Сандра, поки вони розмовляли в новому оперативному залі, уповноважені експерти слідчої експертизи ретельно перевіряли каналізацію відділку судової медекспертизи. Поліціянтка боялася навіть уявити собі, у яких умовах доводилося працювати тим чоловікам, однак каналізаційна система будівлі була стара, і це давало надію, що лялька, яку вона намацала в туалеті Астольфі, все ще перебувала всередині.
— Отже, ви минулої ночі повернулися до соснового лісу, щоб перевірити, чи правильно провели процедуру фотоогляду.
Моро нахилився до неї.
— Саме так, — відповіла Сандра, намагаючись угамувати хвилювання.
— І там побачили чоловіка, який щось відкопував. Вирішили, що то був лікар Астольфі, а тому сьогодні вранці пішли до нього, щоб поговорити.
Поліціянт із ЦОС повторював ті факти, які вона щойно виклала, але здавалося, що він робить це лише для того, щоб довести їй усю безглуздість її історії.
— Я подумала: перш ніж повідомити когось, я повинна була вислухати пояснення судмедексперта, — зауважила Сандра, щоб надати своїм словам правдивості. — Я вчинила погано?
Моро на мить замислився.
— Та ні. Я б і сам так вчинив.
— Звісно, я навіть уявити не могла, що, затиснутий у куток, він вирішить накласти на себе руки.
Віцеквестор механічно барабанив кінчиком олівця по столу, не відводячи погляду від неї. Сандра почувалася напружено. Звичайно, вона промовчала про зустріч із пенітенціарієм.
— Як на вашу думку, агентко Веґа, Астольфі знав монстра?
Окрім системи каналізації відділку судової медичної експертизи слідчі ЦОС прискіпливо перетрушували все життя судмедексперта. Кабінет і помешкання ретельно перевіряли. Контролювали перелік телефонних контактів, комп’ютери, електронну пошту. Аналізували банківські рахунки, витрати. Детальна реконструкція всього: родинних зв’язків, друзів, колег, навіть випадкових зустрічей. Моро був переконаний: щось має виплисти на поверхню, навіть якийсь мікроскопічний елемент, який допоможе збагнути причину, що змусила Астольфі приховати доказ із місця злочину та зробити все для того, щоб Діана Дельґаудіо не вижила. Однак в обох своїх намірах лікар зазнав поразки. Чи, якщо казати точніше, у нього все майже вийшло. Попри докладені ресурси та технології Моро потребував вислухати особисту думку.
Ось чому він звернувся із цим запитанням до Сандри.
— Астольфі ризикував своєю репутацією, кар’єрою, свободою, — сказала вона. — Той, хто ризикує всім, повинен мати на це дуже вагому причину. Отже, я вважаю, що він знав, хто це скоїв. І вирішив краще вже померти, аніж здати його правосуддю.
— Хтось дуже близький: син, родич, друг. — Моро помовчав. — Але в лікаря нікого не було. Ні дружини, ні дітей, він жив відлюдькувато.
Сандра збагнула, що ретельна перевірка, яку проводили щодо особистого життя лікаря, не привела віцеквестора до сподіваних результатів.
— Яким чином Астольфі опинився на місці злочину? Випадково чи він це якось запланував? Правду кажучи, синьйоре, я вважаю малоймовірним, що лікар не знав убивці. І що суто випадково саме йому довелося працювати із цією справою.
— Судмедексперти працюють за змінами, їхній графік роботи змінюється щотижня. Астольфі не був ясновидющим, щоб наперед запланувати собі роботу саме в ту зміну. Ба більше, він того ранку був вихідний, і йому зателефонували лише через те, що вважали його найдосвідченішим експертом з насильницьких злочинів.
— Тобто вибраний долею.
— У тім-то й річ. — Моро висловив уголос власні сумніви. — Зважаючи на його досвід, було б природно, якби викликали саме його. Астольфі це добре знав.