— Зрозуміло.
— У вас є із собою мобільний?
— Немає.
— Зброя або якісь предмети, що можуть завдати шкоди іншим?
— Ні.
— Ми все одно повинні вас обшукати. Згода?
Маркус знав, що вибору в нього немає. Він розвів руки й зачекав, поки здоровань, що стояв у нього за спиною, виконає свою роботу. Той, обшукавши, повернувся на своє місце.
Тоді жінка наповнила одну зі склянок, що стояли біля неї. Відсунула шухляду, знову засунула й поклала на стіл перед ним блискучу чорну пігулку.
Маркус завагався.
— Це перепустка, — запевнила вона його, тримаючи пігулку на долоні перед ним. — Доведеться випити, інакше ви не зможете увійти.
Пенітенціарій простягнув руку, взяв пігулку пальцями, поклав у рот і проковтнув, вихиливши всю воду зі склянки.
Він ледве встиг поставити порожню склянку, як гаряча, несподівана хвиля піднялася в ньому десь ізсередини, прокотившись по всьому тілу, аж поки не вибухнула в очах. Обриси всіх предметів навколо захиталися. Він злякався, що от-от втратить рівновагу та впаде, аж тут відчув, як дві міцні руки його підтримали.
Потім пролунав чийсь сміх, що відразу розсипався в мозку на безліч дрібних, ніби кришталевих, скалок.
— Ще кілька секунд — і ви призвичаєтеся. А наразі розслабтеся, щоб подіяло, не опирайтеся, — промовила глузливо жінка. — Це триватиме години три.
Маркус спробував прислухатися до її поради. Минуло ще трішки часу, і він, сам не знаючи як, опинився у великому, сповненому голосів залі, — стояв там, обпершись спиною об стіну. Голосів там було багато, — як птахів, зігнаних до вольєра. Приміщення занурене в напівморок, що поступово розвіювався. Згодом він збагнув, що то просто його очі призвичаювалися до зміни освітлення.
Коли він нарешті відчув, що доволі впевнено тримається на ногах, ступив кілька кроків уперед. Приємна тиха музика створювала особливу атмосферу, — можливо, Бах. Світло в залі приглушене, ніби якісь далекі сполохи. Аромат воску та свічок, а разом з ним — їдкий запах сексу.
Окрім нього в залі були інші люди. Він не міг цього бачити, однак відчував їхню присутність.
Напевно, йому дали щось гіпнотичне, якийсь препарат, що загострював відчуття й разом з тим не давав змоги запам’ятати те, що було навколо. Він дивився на чиєсь обличчя і вже за мить забував його. То було одне із завдань наркотику: пізніше ніхто нікого не впізнав би.
Людські фігури проходили повз нього, проводили по ньому очима або всміхалися йому. Якась жінка ніжно доторкнулася до нього й зникла. Дехто був голий.
На одному з диванів він побачив живу купу тіл без облич. Самі груди, руки, ноги. І губи, що шукали інших губ, прагнучи задоволення. Усе це крутилося навколо Маркуса, ніби кадри швидкого, хаотичного фільму.
Та якщо він не міг розгледіти нікого, навіщо взагалі було приходити сюди? Треба щось робити. Він усвідомлював загальну картину того, що відбувалося, але не деталі. Слід було зосередитися саме на них. Коли він опускав погляд донизу, бачив краще. Якісь окремі елементи залишалися в пам’яті.
Взуття.
Маркус міг його запам’ятати. На високих підборах або зі шнурками. Чорне, блискуче, червоне. Він походжав між усіма тими парами взуття, намагаючись оговтатися. Аж поки вони всі разом не почали рухатися. Як єдиний потік, ринулися до центру зали, зацікавлені невідомо чим. Пенітенціарій і собі рушив у тому напрямку. Протиснувшись через цілий ряд спин, він побачив голе тіло, що лежало долілиць. Здавалося, із потилиці в нього струменіла кров.
«Джорджо Монтефйорі», — збагнув Маркус. Дві жінки стояли перед тілом на колінах і пестили його. «Настав його час… діти померли… нещирі носії нещирої любові…» — такими були слова монстра із запису в церкві Сант-Аполлінаре.
Трохи далі від тіла до автомобільного сидіння було прив’язано оголену дівчину, чиї груди перетягував альпіністський шнур. Її обличчя вкривала паперова маска: усміхнене фото Діани Дельґаудіо, вирізане з якоїсь газети або роздруковане з інтернету.
«…нещирі носії нещирої любові…»
Над дівчиною нависав здоровий чолов’яга. М’язисте тіло блищало від олії. Голова покрита чорним шкіряним капюшоном. В одній руці він стискав ножа зі сріблястим лезом.
«…і він повівся з ними безжально… соляного хлопчика…»
Сцена нападу на закохану парочку в лісі біля Остії служила стрижнем, навколо якого крутилася вся оргія. Час від часу якісь глядачі відходили від загального гурту й віддалялися разом для сексуального акту.
«…якщо його не зупинити, він сам не зупиниться».
Несподівано Маркус відчув, що його нудить. Він розвернувся і, розштовхуючи натовп ліктями, вибрався до кутка залу. Обперся однією рукою об стіну, глибоко вдихнув. Йому кортіло спорожнити шлунок, таким чином звільнитися від якоїсь частки хімічного наркотику й піти звідти. Але він розумів, що його організмові буде не так легко отямитися від отого своєрідного калейдоскопічного трансу. До того ж не можна було відмовитися від справи саме зараз. Треба було йти до кінця, іншого виходу не було.
Саме тієї миті він, підвівши голову, помітив чийсь силует, що спостерігав за виставою, тримаючись осторонь. На незнайомцеві був халат чи, можливо, плащ або великий піджак. Та вразило Маркуса не це, а незрозумілий чорний предмет, що стирчав з-під поли широкого одягу. Незнайомець намагався його приховати. Предмет своїми обрисами нагадував пістолет.
Маркус подумав, як це той зміг пронести його на вечірку. Хіба їх усіх не обшукували на вході? Але згодом зрозумів, що то була зовсім не зброя.
То був фотоапарат.
Він згадав слова Сандри щодо губної помади, якою вбивця підмалював губи Діани Дельґаудіо.
«Я гадаю, що він її фотографував. Я майже впевнена в цьому».
«То це він прийшов сюди за сувеніром», — вирішив пенітенціарій. Тоді він відступив від стіни й рушив до незнайомця. Поки йшов, намагався роздивитися його обличчя. Але то було все одно, що дивитися на міраж: що ближче він підходив, то більше все розмивалося перед очима.
Незнайомець його, мабуть, помітив, тому що розвернувся в його бік.
Маркус відчув на собі силу отих двох чорних очей, що буравили його, як голки, пришпилювали на місці, як метелика в рамці. Пенітенціарій зібрав волю в кулак, змусив себе йти вперед, однак незнайомець відступав. Маркус наддав ходи, але рухатися швидко було неможливо: все одно, що рухатися в океані води, змішаної з піском.
Силует незнайомця почав віддалятися від нього, час від часу він оглядався, щоб переконатися, чи Маркус іде слідом.
Пенітенціарій намагався не відставати, та це було нелегко. Він навіть простягнув уперед руку в марному сподіванні зупинити незнайомця. Однак дихання вже пришвидшилося, ніби він рухався схилом угору. І тут йому майнула одна думка. Він зупинився й зачекав, поки незнайомець озирнеться.
Коли це сталося, пенітенціарій перехрестився у зворотному напрямі.
Незнайомець уповільнив крок, ніби намагаючись збагнути зміст того жесту. Зрештою рушив далі.
Маркус пішов уперед і побачив, як чорний силует вислизнув через засклені двері, що вели надвір. Напевно, саме через неї незнайомець і потрапив до вілли, уникнувши таким чином перевірок охорони. Згодом він сам переступив поріг, і в обличчя йому вдарив потік свіжого нічного повітря, від якого на мить запаморочилося в затуманеній дією наркотиків голові.
Темний силует рухався в напрямку лісу і вже відійшов доволі далеко. Маркус не мав наміру його відпускати.
«…якщо його не зупинити, він сам не зупиниться».
Та саме тієї миті, коли він поступово приходив до тями, якийсь важкий предмет ударив йому в потилицю. Біль охопив, як блискавка. Хтось напав на нього ззаду. Падаючи, він відчув, що втрачає свідомість. І вже непритомніючи, за кілька сантиметрів він побачив взуття нападника: той був у синіх черевиках.
Частина друга
Чоловiк з вовчою головою
1