Вітер зривався несподівано. Потім стихав.
Прогноз погоди на ту ніч передбачав велику бурю. Поміж деревами проглядало похмуре, сіре небо. Потім холод ще більше посилився, як передвістя.
А вона була у своїй недолугій мініспідниці.
— Як гадаєш, може, поцілуємося?
— Іди ти знаєш куди, Стефано! — відповіла вона.
Це ж треба, щоб з усіх колег, які могли випасти їй у цю зміну, трапився саме оцей телепень Карбоні!
Вони зупинилися в посадці за містом, у білому Fiat-500. Мали поводитися, як закохана парочка в пошуках відлюдного місця, однак агентка Пія Рімонті ніяк не могла заспокоїтися. Їй не подобалася ідея операції «Щит», вона вважала її недоцільним використанням персоналу й марнуванням ресурсів. Охопити всі околиці Рима, застосовуючи лише приблизно сорок автівок, що були в розпорядженні, здавалося неможливим завданням.
Намагатися впіймати вбивцю таким чином — усе одно, що намагатися виграти в національній лотереї з першої спроби.
До того ж було щось сексистське в тому, як її залучили до участі в операції.
Як і решту жінок, її відібрали насамперед за зовнішністю. Доказом того, що критерій відбору колег-чоловіків був інший, став її сьогоднішній напарник Стефано Карбоні, слизький тип, найнепривабливіший з усіх чоловіків у квестурі.
Вона вже вирішила, що наступного дня обов’язково поговорить з іншими жінками, залученими до операції тієї ночі. І вони звернуться до профспілки.
Та була ще й інша правда, у якій Пія Рімонті не хотіла собі зізнатися. Власне, вона боялася. І отой холодок, що піднімався по ногах, ніяк не можна було пояснити мініспідницею.
Час від часу вона тягнулася рукою до відсіку у дверцятах, щоб намацати ручку пістолета. Знала, що він там, але той дотик дарував їй відчуття безпеки.
А от Карбоні мав геть легковажний настрій. Ніби повірити не міг, що нарешті сидить наодинці разом із жінкою-агенткою, за якою упадав уже два з половиною роки. Невже справді гадав, що це може щось змінити? Який телепень! Так і є: все ніяк не вгамується, провокуючи її своїми тупими жартами та масними натяками.
— Уявляєш? Я тепер можу всім розказати, що ми провели ніч разом! — реготнув чоловік.
— Чому б тобі нарешті не заткнутися й не зосередитися на роботі?
— Якій ще роботі?! — роззирнувся довкола Карбоні. — Ми тут самі, посеред поля, нікого сюди не занесе. Той пихатий павич Моро не розуміє ані бельмеса, послухай мене! Та я радий, що ми зараз отут. — Поглянув на неї з кривою посмішкою. — Треба користатися нагодою.
Пія відштовхнула його, ткнувши в груди однією рукою.
— Не знаю, чи тебе це потішить, якщо я потім розповім усе Іванові.
Іван, її наречений, був неймовірно ревнивий. Однак була значна вірогідність того, що він, як і більшість ревнивих чоловіків, звинуватив би в тій ситуації насамперед Пію. Сказав би, що вона могла уникнути цього, повідомивши керівництво і попросивши, щоб її призначили в зміну з іншим колегою. Звинуватив би в тому, що її, як і решту жінок, у глибині душі тішила увага колеги. Тобто зрештою, хоч круть, хоч верть, винуватою була б вона сама. Марно було пояснювати йому всі ті професійні труднощі, з якими доводиться стикатися жінці-поліціянтці, аби щодня й щохвилини доводити, що вона в роботі нічим не поступається колегам-чоловікам. А тому вона аж ніяк не хотіла ходити до керівництва щоразу, коли хтось із нею поводився неналежно. Вона б нізащо не розповіла про це Іванові.
Стефано Карбоні був придурком і наступного дня обов’язково б уже вихвалявся своїми амурними подвигами перед колегами, навіть якщо тієї ночі нічого не досягнув би. Отже, краще вже не зважати на його балачки й просто тримати на відстані до кінця зміни.
Однак справжньою халепою тієї миті було нестерпне бажання помочитися.
Вона вже більше ніж годину терпіла й відчувала, що сечовий міхур от-от лусне. А все через холод і нервове напруження. Та вона придумала, як терпіти: поклала одну ногу на другу й перенесла вагу тіла на лівий бік.
Карбоні увімкнув радіо.
— Що ти в дідька робиш?
— Хочу послухати трішки музику.
Пія його майже відразу вимкнула.
— Я хочу чути, якщо хтось наближатиметься до машини.
Поліціянт у цивільному пирхнув:
— Рімонті, годі тобі, розслабся! А то ти схожа на мою дівчину!
— То в тебе є дівчина?
— Звісно, є! — вигукнув той обурено.
Пія відразу й не повірила.
— Зачекай, я тобі зараз покажу.
Карбоні дістав мобільний і показав їй фото на заставці екрана. Там був він сам, на морі, в обіймах з дівчиною.
«Гарненька», — зауважила Пія. І подумала: бідолашна.
— А вона не образиться, коли дізнається, що ти підбиваєш клинці до мене? — підколола колегу.
— Гей, чоловік має поводитися як чоловік! — сказав на свій захист Карбоні. — Якби я не скористався такою нагодою, як оця, який би з мене був чоловік? Навряд чи мою дівчину потішило б мати при собі якогось тюхтія-невдаху.
Пія скрушно похитала головою. Якась безглузда логіка. Та замість того, щоб розвеселитися, раптом згадала Діану Дельґаудіо. Хлопець, з яким вона поїхала на побачення того вечора, коли на них напали в лісі біля Остії, не став на її захист. Навіть гірше: щоб урятуватися, погодився увігнати їй у груди ножа. Який з нього був чоловік: справжній чи тюхтій? А як повівся б Іван на його місці?
А Стефано Карбоні?
Якщо вже казати чесно, то вона тільки про це й думала цілий вечір. Якби отой монстр справді на них напав, колега зміг би її захистити? Чи оцей чоловік, що вже протягом понад двох годин до неї грубо залицявся, пішов би на змову з убивцею?
Поки вона прокручувала в голові оті думки, по рації пролунав голос: «Рімонті, Карбоні, як там у вас, усе гаразд?»
То був колега з оперативного центру. Щогодини вони виходили на зв’язок із розосередженими по околицях патрулями, щоб оцінити обстановку.
Пія вхопила рацію:
— Так точно, у нас тихо.
— Пильнуйте, ніч іще довга.
Поліціянтка натиснула на відбій, помітила, що цифровий годинник на екрані показував на першу. «Звісно, ще довга», — подумала вона. І тієї миті Карбоні поклав їй руку на стегно. Пія зиркнула на нього розлючено й ударила кулаком у передпліччя.
— Ой! — обурено зойкнув той.
Поліціянтка розгнівалася не так через його вчинок, як через те, що їй довелося змінити позу на сидінні. І ось тепер сечовий міхур справді вже не тримав.
Вона вхопила колегу за комір:
— Послухай, я зараз вийду на хвилинку, пошукаю собі дерево.
— Навіщо?
Пія повірити не могла, що той такий тупий. Не відповіла, а лишень продовжила:
— А ти стоятимеш біля машини й не рушиш із місця, поки я не закінчу. Ясно?
Карбоні кивнув.
Пія взяла пістолет, Карбоні теж.
— Не хвилюйся, колего. Я з тобою.
Поліціянтка похитала головою і рушила від автівки. За її спиною почулося безтурботне посвистування, а за ним — дзюркотіння об суху землю. Отже, він теж вирішив випорожнитися.
— Перевага чоловіків у тому, що ми можемо це робити де завгодно і коли завгодно, — голосно патякав він, а закінчивши, знову взявся насвистувати.
А от Пії було нелегко ступати по нерівному ґрунті. Сечовий міхур розпирало, а ота клята мініспідниця уповільнювала рухи. Та ще й бридкий вітер, як чиясь невидима й зухвала рука, штовхав її у спину.
У неї при собі були пістолет і мобільний. Вона намагалася роздивитися, куди йти, підсвічуючи собі дисплеєм телефона. Нарешті побачила дерево й наддала ходу.
Підійшовши до стовбура, роззирнулася. Поклала на землю зброю і мобільний. Потім дещо несміло спустила колготки й труси, задрала спідницю на талію і присіла.
Сидіти наприсядки було незручно, ще й знизу піддувало. Та попри нестерпне бажання мочитися, випорожнитися в неї не виходило. Ніби щось усередині перекрило. «Прошутебе-прошутебе-прошутебе», — умовляла вона сечовий міхур, але той не хотів випорожнятися.
А все через страх.
Вона взяла в руки пістолет, притиснула його до живота. Насвистування Карбоні здалеку розносилося луною навколо і дещо заспокоювало. Однак за кожним поривом вітру стихало. Аж поки раптом взагалі не припинилося.